Мовчанка тривала. Люди, які щоночі човгали в моїй голові, а вдень ходили поряд, за останніх три з половиною роки не промовили й слова. Пригадую, з якою спрагою хотіла почути від них хоча б щось варте уваги. Хоча б натяк на правду чи спогад з минулого. Але всі як один вдавали з себе нетутешніх мешканців, які лише випадково втрапили в замкнутий простір моїх снів, не помічаючи навіть моєї присутності. Вони вирізали з паперу чорний одяг, вони роздивлялися довкола, викручуючи шиї, вони посіпувалися в той момент, коли треба було мертво стояти у позі слона на шаховій дошці. Бувало, я помічала, як двоє або й троє з них нахиляли свої голови близько одне до одного і вдавали, що ведуть таємну бесіду. Чоловік в коричневому пальто, який любив потирати своє праве коліно, час від часу поглядав назад себе, чи хтось, бува, не наближається. Це відбувалося ритмічно й дуже обережно. Його пальто на ранок завжди видавалося мені брунатним, але я достеменно знала, якого кольору воно насправді.
Цієї ночі ніхто з них не прийшов. Зазвичай, усі ці люди вірили в те, що я не знаю про їхнє існування. Або бодай не пам’ятаю їхніх облич. Час від часу вони вели зі мною дивну гру, показуючи лише тисячі правих рук, або залишаючи на червоному піску сліди лише від правих ніг. Інколи їхні шиї видовжувалися до рівня верхівок дерев, і я спостерігала, як кілька ротів пережовують вічно зелене листя. Єдине, що мені відомо достеменно: вони бояться показувати мені очі. Якщо й виходять до мене вперед обличчям, то завжди чимось затуляються. Найчастіше прикриваються власними пальцями, настільки видовженими, що здатні кільцем обхопити усю голову. Мені подобалися ці їхні хитрощі. Коли доводилося зустрічатися поза межами просторів снів, я вже звично не дивилася їм уві вічі, хоча для цього не було жодних перепон.
Не приходив ніхто. В цьому я остаточно впевнилася після випитої зранку першої кави. Пам’ятаю лише трикутну ділянку землі, де, мов, морські хвилі, коливалася синя трава. Мені пахло грозою. В той момент я подумала: те, що залишає по собі дощ, завжди гаряче. Піді мною щось тануло, як тане сильно підігрітий шоколад. Я занурювалася повільно і виважено. Рухати могла хіба що повіками. Мене ковтало щось невидиме, але сповнене жадоби до живої плоті. І я знала, що сьогодні всі вирішать залишитися у своїх схованках, аби я остаточно впевнилася, що сама. І я відчувала себе наодинці, але все ж чекала когось побачити.
Не приходив ніхто. В цьому я остаточно впевнилася після випитої зранку першої кави. Про заборону вживати цей напій я дізналася під час останньої розмови з лікарем. Він дуже любить випробовувати моє терпіння. Особливо, коли смакує залишеними на нижній губі кавовими краплями й монотонно промовляє «за-бо-ро-ня-ю». Я помічаю, як від насолоди у нього починають посіпуватися ноги. Зіниці вовтузяться з одного боку в інший, ніздрі, то розширюються, то звужуються. І кава остаточно розчиняється в ньому. «Матиму на увазі», - кажу я йому, різким рухом руки забираючи з підлокітника свій джинсовий піджак, і йду геть, не повертаючись до нього спиною. Ненавиджу носити позаду себе чийсь зношений погляд.
- Ти ж знаєш, що тобі доктор заборонив, - почула я раптом позаду.
- Знаю-знаю, знаю-знаю, знаю-знаю… Але що з того? – Роздратовано бовкнула, витираючи зі столу коричневе кільце.
- Не роби так.
- Я краще знаю, що мені робити.
- Ні, не знаєш…
Я почала рахувати, скільки разів за останню хвилину в моєму помешканні прозвучало слово «знаю» в різних формах. Остання фраза, щоправда, здалася сумною. Це змусило мене дещо вирівняти своє тіло, яке до того було нахилене над обіднім столом.
- Вони приходили?
- Ти ж знаєш, що ні. І тільки не треба зараз говорити, як тобі прикро від цього.
- Вітряна, мені інколи здається, що ти бачиш у мені свого ворога.
- Я бачу тебе, і мені цього достатньо.
За мить я почула, як грюкнули вхідні двері. Звичка не зачиняти їх на замок залишилася в мене ще з дитинства, коли треба було дочекатися приходу з роботи батьків. Я носилася будинком, зазираючи у кожне вікно і прислухаючись до кожної стіни, чи не наближаються вони. Зазвичай, засинала скрученою клубочком на порозі вхідних дверей. Вони приходили, тримаючись за руки. Переступаючи через моє тіло, зникали в темряві коридору. Я прокидалася на тому ж місці від холоду, що кошлатив мою шкіру. Двері були напівпрочиненими.
- І я благаю, зачиняй на ніч двері. Вони прийдуть і без того.
Грюкіт вхідних повторився ще раз. Цього разу я дивилася Руті в очі. Вони були теплими. У цьому я б переконалася при найменшому і найкоротшому дотиці. Рута був єдиною людиною, від якої я могла зігрітися. Він знав це, тому й навідувався час від часу. Єдиним його недоліком була думка про те, що моя самотність вирізьблена на кожному вуличному дереві. І кожен, кожен перехожий, дізнаючись про це, спішить розповісти іншому. І якщо я врешті-решт зустрінуся з кимось поза межами свого приміщення, то не варто буде озвучувати жодного слова.
Знову залишившись наодинці, я мовчала. Рута вміє залишати по собі атмосферу своєї присутності. Десь зо півгодини я вдавала, ніби досі його слухаю. А він все говорить і говорить. Розповідає про мій вчорашній день. Згадує, у що я була одягнутою, і як проколола стопу сухою гілкою вишні. Каже, що я почала читати дві нові книги, загинаючи кутик кожної сторінки. Це були Рутині книги, від яких пахло старістю. Він переповідає це мені зі сталою серйозністю на обличчі. Я легенько погойдуюся, уважно вслуховуючись у його голос…
Коли ця атмосфера розвіялася, я вимила з-під кави чашку, перевернула її горілиць на вологому розстеленому кухонному рушничку. Витерла руки, ввімкнула радіоприймач і висунула голову в прочинене навстіж вікно на вулицю. Звучало кілька пісень «Portishhead» поспіль.
Якби я достеменно знала, що таке весна, то неодмінно констатувала б її прихід. Мої руки були надто короткими, аби дотягнутися до квіток на деревах. Я зробила декілька невдалих спроб і врешті заспокоїлася. Музика стала господинею кухні, змушувала фіранки колихатися в такт, посіпувала ритмічно мої ноги й руки. Я уявляла, як танцюю. А потім помітила, як незграбно рухаються на вулиці чоловіки й жінки. Їхні голови, наче вбилися в плечі, а руки – лише деформовані кульки, що відскакували від землі.
Я втомилася. Покидаючи квартиру, відчувала, як трусяться руки, наче напередодні доводилося нести важку сумку. Денне світло було занадто яскравим. Я примружувалася, доки цілковито не опустила голову. Дорога була горбистою. Я зупинилася під деревом каштану й потягнула руки в гору, силуючись зірвати хоча б один листок. Крізь гущу гілок в моє обличчя цілило сонце. Інколи я виверталася, але частіше приймала на себе удар. Це було схоже на стрілянину з рогача. Тепер мене абсолютно задовольняло присутність денного світла. Я перестала протестувати. Воно проникало в мене зі швидкістю світла і здавалося розкладало всередині власні побутові речі, ніби прийшло надовго. Я настільки захопилася новими відчуттями, що й забула, що мої руки ще досі підняті вгору. Коли прийшла до тями, відчула, як хтось торкається мого плеча. Повіяло холодом.
Розвернувшись, я побачила, як на мене усміхнено дивиться чоловіча постать. Доброзичливий погляд відбивався в мені маскою непорозуміння. Ми з ним не знайомі – в цьому я була впевненою. Я опустила очі й потягла донизу білу футболку, яка дещо піднялася. Робила це настільки повільно, наскільки була спроможною. Врешті, аби не бачити більше цього надто приязного обличчя, вирішила просто розвернутися й піти чи навіть побігти. Тільки зробила півоберта, як тяжка долоня чоловіка обійняла моє тонке зап’ястя.
- Знову втікаєш? Я не розумію, що поганого тобі зробив. Подумаєш, трішки поспілкувався з нею. Я ж постійно озирався, чи тобі не наскучило чекати на мене. Не втікай більше.
Мені все ж вдалося побігти. Повітря в моєму організмі набирало вагу. Тепер воно тиснуло. Я задихалася. Коли вирішила, що трішки відірвалася, розвернулася, аби глянути, чи не біжить той чоловік за мною. На диво, він стояв там, де і раніше. Потирав своє праве коліно. Тільки тепер я впізнала його коричневе пальто.
Дихати стало ще важче. Вирішила повернутися назад. Його вже там не було. Я вповільнила ходьбу, заспокоюючи себе наспівуванням усіх знайомих мені мелодій.
- Я його бачила, - кинувшись в Рутині обійми, сумбурно промовила.
- Я знаю.
- Чому я його не впізнала одразу? Чому?
- Вітряна, мені інколи легше вдавати, що я тебе також не знаю. Ти просто надто захопилася тим деревом. Не встигла перемкнути увагу. От і все.
- Ні. Справа в іншому. Ти щось знаєш, але не хочеш мені казати, правда ж?
- Не вигадуй. Наступного разу просто поговори з ним. Якщо він тобі знову видасться незнайомцем, все одно не втікай. Го-во-ри…
Рута ніжно пригладжував моє волосся. В такі моменти мені здавалося, що я люблю його.
Кожен наступний день відбивався в мені різними голосами. Хлопчина, років одинадцяти, втретє намагався розповісти про свою подорож за місто. Ми любили разом посидіти на лавці поблизу будинку. Інколи він називав мене своєю сестрою, і це змушувало мене червоніти. Наче відбувався якийсь таємничий інтимний процес перелітання слова з вуст хлопця до моїх вух. Я затуляла обидва і намагалася в собі втримати. «Сестра». Хлопець стояв наді мною, тримаючи вказівного пальця на нижній губі і силувався до мене доторкнутися. Потім біг геть.
Найбільше мене гнітять чиїсь кроки. Їхнє наближення або віддалення завжди змушують мене ціпеніти. Якби всі вміли ходити беззвучно, то я б звикла до чужої присутності.
- Тобі треба поспати, - сказав мені Рута. Він тримав мою голову у себе на колінах. Я вимірювала довжину шнурівок на його взутті.
- Рута, я більше його не бачила.
- Він прийде до тебе знову. Не переймайся цим.
- А ти впевнений, що він мені взагалі потрібен?
- Аякже.
До мене навідалося троє. Вони тримали одне одного за лікті, наче грали в якусь гру. Потім по черзі підбігали й заглядали в мої очі. Я силилася їх відігнати від себе, або хоча б затулити їхні обличчя. Моє серцебиття цього разу було гучнішим їхніх кроків. Це мене дратувало. Я видряпалася на гострий кінчик чорного олівця. На щастя, вони не вміли ходити горизонтально.
Чоловік в коричневому пальто сидів навпроти і смакував чорну каву.
- Чому уві сні я не чую твого голосу? – набравшись сміливості, нарешті спитала.
Він прицмокнув губами, відвів погляд у вікно, спостерігаючи звичну статичну картину.
- Твій слух не вдасться повернути. Всі вони мовчатимуть. Довго мовчатимуть. Спи, поки чуєш мене.
Рута зняв пальто. Вмостився зручніше на кріслі і вдавав, ніби знає мене все життя.
Чернівці 27-28.04.14
ID:
501129
Рубрика: Проза
дата надходження: 25.05.2014 12:44:38
© дата внесення змiн: 25.05.2014 12:44:38
автор: Іванна Шкромида
Вкажіть причину вашої скарги
|
