Кохання міраж
погуляв і зі мною:
з’явився як сонечка лик –
та, ввівши у раж,
обнадіяв маною:
завів у пустиню і зник.
І кинув мене –
недолюбу-зневіру –
у пеклі земнім назавжди –
на лихо земне –
без надії і віри,
без хліба і краплі води,
без милих очей –
невичерпних, як море,
і посмішки – світла зорі...
Мене все пече:
і пісок, й неозорість,
і в серці уламки жури...
Страждать для спокут?
Чи не краще на плаху,
ніж смерть цю жорстоку терпіть?
Навіщо я тут –
недобита як птаха?
Без крил хіба можна злетіть?
У горі пливу.
В безнадії страждаю.
І раптом все разом в’яжу:
так я й не живу –
я всього лиш чекаю...
вертання
свого
міражу...
Таццяна Дзям'янава
Міраж
Кахання міраж
пагуляў і са мною:
з’явіўся як сонейка лік –
ды, ўвёўшы у раж,
абнядоліў маною:
завёў у пустыню і знік.
І кінуў мяне –
недалюбу-зняверу –
у пекле зямным назаўжды –
нібыта ў труне –
без надзеі і веры,
без хлеба і кроплі вады,
без мілых вачэй –
невычэрпных, як нетры,
І ўсмешкі – світальнай зары...
Усё гарачэй
і пясок, і паветра,
і сэрца асклепкі ўнутры…
Канаць ад пакут?
Ці не лепей на плаху,
чым гэткая жорсткая смерць?
Навошта я тут –
недабітая птаха?
Без крылаў ці можна ўзляцець?
Схілю галаву.
Задыхнуся адчаем.
І раптам выснову звяжу:
ды я й не жыву –
я дагэтуль чакаю…
вяртання
свайго
міражу...
красиво, проникновенно!
