Після кожного твого «не плач»я не мала ні права плакати,
Ні натхнення торкати пальцями й захлинатись печаллю вщент.
Говорили, але без слів, та й про що тут уже балакати,
Як душа тебе просто кликала хоч на ніч або хоч на мент.
Після кожного твого «люблю» ми літали у невагомості,
І п*янив нас весняним запахом сніжно-білий такий бузок.
Ти губився та завжди жив, мабуть, десь у закутках підсвідомості,
Де купається ранок з сонцями, ніч цілує вуста зірок.
Після кожного твого «не йди» мої плечі стискало грозами,
Я тікала з твоєї пам*яті, щоб вертатися знов і знов.
Лише вишні квітують так – разом з щастям моїм й морозами,
Лише в нас до печалі римою є незвідана ще любов.
Після кожного твого «чекай» я чекала, як річка повені,
Як весна, така тепла й лагідна, чекає своїх журавлів.
Залишалися небеса і душа, ніби храм зруйнований,.
Де окрім як про справді вартісне не говорять красивих слів.
Після кожного твого «моя» в животі знов живуть метелики,
А в кімнаті від сонця зайчики затіняють усі «якби».
У шаленості біглих днів ти мій спокій, обман, істерика,
Тож прощай після всіх «пробач мене», тож лишайся.цілуй.люби.
