Українці – унікальна Nація.
Cправжнє наше обличчя проявляється в критичних ситуаціях. Кажуть, що душа людська – то келих. Чим він наповнений – те і виплескається, коли сколихнеш його. Революція ж наразі і є тією величезною «рукою», яка сколихнула бездонний келих наших душ.
В Будинку профспілок я попросила в медпункті пластир, аби заклеїти невеличку рану від опіку на пальці. І була вкрай здивована: до мене поставилися в стократ серйозніше і уважніше, ніж у звичайній лікарні при значних травмах. І чай там роблять з любов’ю і від душі. Чого нема в жодному столичному ресторані найвищого класу.
Ми не трощимо вітрин, не перекидаємо автомобілів і не влаштовуємо підпалів сторонніх об’єктів. Пам’ятник Лобановському накрили брезентом, аби не пошкодити під час бойових дій на Грушевського. У розпалі пекла бійці, заховавшись за барикаду, допивають чай… і несуть одноразові стаканчики до смітника. Або хоч до організованого сміттєзвалища чи бочки з вогнем. Але не викидають під ноги. Та що там казати, погляньте самі під ноги на Майдані. В одному з провладних університетів старенька викладачка потайки відпускає студентів з пар, але за умови, що вони всі підуть на Революцію. Охоронець-вахтер студентського гуртожитку попри суворі правила і заборони без зайвих питань пропускає переночувати цілу групу хлопців з барикад, а в неробочий час і сам ходить на передову.
Атмосфера тут панує братська, але закони – справді суворі. Та інакше не можна, бо нині таки йде війна. Але ми ведемо справедливу і гідну війну. Ми не чинимо жодних підступних дій в бік силовиків і всіх провладних покидьків, не воліємо вразити на смерть, на відміну від них, не підсовуємо вибухівок під виглядом ліків і не стріляємо в спину. Тут кожен пам’ятає про честь. І про те, що кожен з нас в першу чергу – Людина. А яка ти Людина – то вже хай розсудить Бог.
А поряд з думками про те, чим все це закінчиться, скільки життів коштуватиме і що ми отримаємо після цієї Війни, я все частіше замислююсь над тим, як про це писатимуть в підручниках з історії України.
Кого назвуть ворогами народу? Екстремістами, провокаторами.. А кого – «оплотом спокойствия страны»? Ким залишаться в історії хлопці, що померли за Україну? Героями? Нерозумними відчайдухами? Чи зрадниками і бандитами?
Як наші діти називатимуть своїх батьків, що боролись за їхнє майбутнє? Пишатимуться ними, чи соромитимуться перед однолітками свого татка, який втратив очі на цій Війні? Режим, що існує зараз, втопить у майбутньому ці події в лайні, висвітливши їх зі свого брудного ракурсу. І ми не маємо жодного права давати йому шанс на життя, бо руки їх вмиті нашою кров’ю і кров’ю наших братів.
Те, як про це напишуть, залежить лише від нас. Зараз, або ніколи. Бо ми не лише творимо історію, а і маємо неабияку можливість вирішувати, хто її напише.
І я вдячна цій Революції, бо вона вкотре мені нагадала, що наша Nація – найкраща. І воістину непереможна.
режим що існує зараз,якщо виживе,зробить із цих подій чергову формальніть,бутафорію зі вшануванням героїв і покладенням квітів.До речі я цілком не розділяю ваш захват цією революцією,але на тлі остатніх подій то вже не суть важливо.
Vogneslava_Svarga відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
