7 днів із життя собаки.
Дощ періщив як навіжений. Великі краплі билися об асфальтну доріжку, розлітались на десятки собі подібних, а він, Цезар – так прозвав його Господар, забився в куток між старою, напівзруйнованою будівлею і бочкою якогось смороду, тремтів від страху та холоду, прислухався до звуку «чорної смерті»- машини, в яку скидали без розбору таких бродячих псів, як він сам і згадував, що ж привело його сюди…
День перший.
День як день. Сонечко, як завжди, заглянуло у вікно їх з Господарем однокімнатної квартири, полоскотало його ніс… Задзвонив будильник, та Господарю поспішати нікуди – пенсіонер, тому дзвенів він у повній тиші і нікому до того діла не було. Цезар поважно відкрив одне око, потягнувся, понюхав вчорашню вечерю, відвернувся і неквапом пішов будити Господаря.
- Гав!Гав!Гав!- пора вставати, незабаром принесуть безкоштовну газету – не встигнеш – знову нарікатимеш на сусідку.
- Та я вже встав, ось тільки штани одягну,- Господар ніжно поклав йому руку на голову, потріпав за вухами, неквапливо піднявся, одягнув штани і пішов відчиняти двері. Під порогом квартири лежала «Пенсіонерка», яку щороку йому виписувала соціалка Галя.
- Ну і, що нового? Ага, знову у Верховній б’ються, о-о- щось про чорнобильців…Що?! Зняти пенсії? А, трясця твоїй матері, до чого додумались! То з дітей війни пільги зняли, то з підприємців, тепер вже й до афганців з чорнобильцями добрались. Лиху твою болячку… Сусід Іван за доплати інвалідам в суд подав, то так і помер не діждавшись тієї подачки.
- Чуєш, Цезарю, - це ж, якщо знімуть – то вже або ти, або я, чи й разом підем харчуватись до тих баків, до яких ти щодня на вулиці рвешся, а я не пускаю.
Бо це вже не те що м'яса, кісток не буде за що купити.
Цілісінький день одне й те саме, і за сніданком, і на прогулянці, і в магазині,і під час обіду, і в парку - Господар не змовкав, мов надоїдливе цуценя. Цезар, та й Цезар!.. Ну що мені до тієї нелюдської Ради? Вона он як далеко і мене не торкається, палкою не б»є. Ну – то дають, то знімають, то яйцями, б-р-р, кидаються, а я що, я малий, голосу не маю, моя хата скраю, я нічого не знаю . Їсти – є, пити – є, от якби трішки свободи,бо клятий ошийник врізався в шкуру на шиї, і тре… Він сердито змахнув головою, - ГАВ!.
- Ну, от тільки ти мене й розумієш, - зробив висновок Господар.
- Ну, все, вечеряти не буду і край. Може хоч тоді побачить мене,а то лиш депутати – портулати.
- Ти ж чому не їси? Ага, економиш на «чорний день». Це щоб у дворі – ти б у пісок зарив… Я ж кажу, розумник ти, Цезарю.
- Бодай тобі, поспати чи що? – він потерся об ногу Господаря і поплентався на свій килимок. Може завтра буде краще.
День другий.
І знову світило сонце. Ось тільки Господар уже сидів біля столу, і в руках у нього була газета. На носі висіло два скляних ока в оправі з одним вухом, і де він їх відшукав? А очі через скельця дивно витріщались на написане в «Пенсіонерці».
- Цезар, чуєш, Цезар, - не вірю!!! Це якась провокація. От піду до сусідки, в неї телик в нормі – вона хоч і глуха, але, якщо це правда – то вона – таки про це почує. Дивно, що не прибігала з мене покепкувати, це на неї не схоже. Піду.
- От тобі й на! Ні «доброго ранку», ні «пора до сніданку». А що там в мисці? – О, вчорашня вечеря, - сам їж. М»ясо вчора купив – в морозилку сховав, а мені зась! Хоч би двері причинив, стережи тут! ну і йди! А я посплю.- Цезар скрутився в калачик біля дверей і мирно заснув. Його чиста руда шерсть
переливалась на світлих промінчиках сонця, що заглядали у вікно, він навіть не сопів. Ба! – йому приснився сон: велика ведмедиця простягала до нього лапи, він крутився, скавулів, відповзав назад та позаду була прірва…
- Цезарю! – позвав Господар.
- УУУУУУУУУ!Гав-гав-гав? – аж завив він з переляку.
- Мій собачка, маленький, ти що? Ну зняли ті гроші, то ж нічого, може й повернуть, може хто помилився. А ще кажуть собаки дурні. Ех, Цезику, що то буде? 1300 лишили – 300 квартира, 300 комунальні, 120 хліб, 60 – вода, 210 цигарки, молоко 180, сало -30, картопля, крупи, олія – 100. Все – баста! Добре хтось порахував, щоб його той лях узяв. Це значить: М»ясу і кісткам – ні! Шкарпеткам – ні! Трусам – ні! І ошийнику – ні! І твоїй новій мисці для туалету – Ні! А взяла б їх лиха година!!!
Казали ж моя покійна мати – не дай Бог з Івана пана! Самі зарплату получають, а мені, інваліду зароблену здоров»ям пенсію не дають. Та нащо їм та зарплата? Машини – є, одяг – не то від бриндів, не то брендів, їдять – безплатно, в жінок та дітей – свій бізнес, на роботу не ходять, а зарплату – дай!
- Це, що знов за раки риба? Клята сусідка – не могла сказати що те все неправда. От хоч би щось корисне зробила. Ні, туди ж! Пропав сніданок. Може хоч обід подасть. Ні сам не гам, ні другому не дам! ГАВ! ГАВ!ГАВ!
- Все, Цезарю, знаю-знаю, – йдемо надвір.
- Догавкався?!
Але й на прогулянці, і в магазині,і під час обіду, і в парку - Господар не змовкав…..
День третій.
Господар не спав всю ніч. Ходив по квартирі, говорив щось сам до себе, махав руками, час від часу будив Цезаря, зачепившись об нього ногами, і взагалі, зараз він був схожий на тих бідолаг, що сховались у них в під»їзді.
Такий же сумний вираз очей і безпомічні рухи, занедбаний одяг і не розчесане волосся.
Сонечко сховалось, нагадуючи всім, що на Землю прийшла руда осінь зі своїм похмурим мокрим від сліз обличчям, сірим небом і холодним вітром… Цезар зішкулився, підійшов до миски – там було пусто, і він згадав як вчора накинувся на прохолодну їжу…
- Гааавввввввв! Гос-по-да-рю – я –го- лод-ний!- заскавулів він.
-ААА – чекай, зараз щось кину. На!- об миску стукнувся засохлий звечора окраєць хліба.-Їж.
- ГААВ?! – Це ж якщо так піде, то на обід трава буде.- ГАВ!
- Їж, бо й це заберу, - гаркнув Господар.- Я ж думаю, що це пенсія, а ти думай, що це – кістка.
Хліб він з»їв, запив холодною водою і ліг на килимок – досипати.
Господар не снідав – він міряв кімнату кроками –вперед –назад, поки не впав стомлений на стілець, зігнув свою сиву голову на стіл – та й так і заснув.
- ГАВ!
- Що, пора вставати? Як?! Вісім?, Чого вісім, ранку?-вечора?! А гуляти? О, Цезар! –
Цезар сидів під дверима, готовий від нетерплячки скакати через балкон. Це ж треба – цілісінький день проспати, не гуляти, в парку не бігати… СВО-БО-ДИ!
- Зараз-зараз, я швидко, - лепетав Господар.
Та Цезар його не чув – він вправно долав по 3 сходинки одразу – і в парк!. Дерево! Підняв ногу - О-О-О! Блаженство!!! Стріпнувсь! Ну, що собаці Треба? Тепер можна і повагом пройтись. Ой, щось живіт прилип і їсти хочеться. ГАВ!
- Додому? Пішли мій хороший, пішли!
Вечір вдався на славу. Господар зварив кістковий суп.
День четвертий.
ГАВ! Що? -вста-ва-ти?!Чо-му?Йде-мо?А-їс-ти?ГАВ?! Господар мовчав.
Ошийник гриз шкіру і Цезар здався. Ще ніколи Господар не тягнув його проти волі. До сьогодні він іноді, навіть, думав що у них рівні права: Господар завжди з ним радився, прислухався, з повагою стелив йому килимок, купав, годував. А він оберігав його сон, будив ранками, супроводжував у походах, стеріг речі і вислуховував довгі промови . Життя пліч-о-пліч було для них в радість.
- Вперед! Чого ти став, наче в землю святу вріс з ногами? Пушов !
Цезар побіг. За що? Він же тільки спинився перед машиною, щоб зберегти життя Господарю. А той ніби не помічав ні машин, ні небезпеки. Вперед-вперед. Люди! Що ж ви за істоти такі? Ні себе самих, ні тих хто поруч не бережете.
Господар взяв таксі – відвіз його в поле, до сміттєзвалища. ЖИВИ! Сам сів у машину – тільки його й бачили.
-Що це? Перевірка на витривалість чи чистоту нюху? – Додому приліз опівночі. Сів біля дверей.
-ГАВ!ГАВ!ГАВ!
- Цезар! Любий! Як ти знайшов дорогу? Давай у ванну!ФУ!
Після ванни у мисці чекала вечеря. Цезар відчував себе переможцем. Він витримав перевірку, його оцінили. Отже, не таке вже й погане це собаче життя.
День п»ятий.
Ранок був сонячний і ніщо не віщувало біди. Цезар, як і колись, прокинувся раніше від Господаря, стягнув одіяло, гавкнув для годиться.
Ось тільки Господар вів себе дивно. Встав, мовчки одягнувся в чистий одяг, не пішов за газетою. Попив кави, насипав сніданок йому, Цезарю, і так само мовчки почав пакувати речі.
- Все, Цезарю, СВОБОДА.- і зняв ошийника.
О як довго він чекав цієї хвилини. Танцював навколо Господаря, лизав йому руки, скавулів від задоволення.
- Так-так, Цезарю, мені теж шкода, та нічого не вдієш. Я – під Раду – страйкувати, сусідка тебе до себе не візьме, в неї самої пенсія вчительська – 900 грн., а ти вже мусиш на волю, до тих що у підвалі, може чим поділяться.
Останні слова якось не сподобались Цезарю, та він нічого не хотів чути – Свобода! І тільки-но Господар відчинив двері – він вже мчав по вулицях міста, весело метляючи хвостом, обнюхував людей, що своїм запахом нагадували йому рідну квартиру, і не зчувся, як опинився в незнайомому місці, без Господаря, серед зграї вуличних собацюг, які замкнули його в коло.
-Ти хто? Що робиш в нашому районі? О, та ти, браток не вільний, ошийник був – Господар - є, він хто?
-Я – вільний, Господар сам пустив мене.
- І що ж ти їстимеш? Тут наше все.
- Але ж цей світ належить всім.
- Так світ, можливо і належить, а територія - для нас. І чим раніше ти збагнеш таку науку – тим довше в світі проживеш. Ату, його, братва, ату!.
І Цезар знову біг, а може повз, коли стояв, то тремтіли ноги. Брудний, голодний, гнаний звідусіль забився серед ночі до розвалин і там заснув.
День шостий.
Під ранок потягнуло холодом. Цезар не одразу зрозумів де він і що сталось з його килимком. Аж раптом він все згадав і зрозумів. Це його перший вільний від Господаря та ошийника день. Він потягнувся, оглянувся. Не так усе й погано. Он там недалечко є будівля з дахом. Подавсь туди. Але будівля була закрита, вікна забиті. Та навіть це не затьмарило його радості від Свободи. Ось тільки сніданок… Якби хоч би вчора була вечеря. Що ж, піду на пошуки отих великих залізних ящиків, от якби це було сміттєзвалище. Там можна було б жити. Ду-рень. Навіщо було щось доказувати Господарю? Я сильний, я можу, я вмію, я знайду. Знайди тепер вітра в полі. Аж ось вітерець приніс запах перепрілої їжі. Де? Звідки? Біжу. Він стрімко летів вперед, його ніздрі роздувались, а присохлий до спини живіт ніби допомагав втомленим ногам. Все. Тут. Завертівся, закрутився на місці. Запах тягнувсь звідусіль і нізвідки. Де ж воно, чорти б його вхопили. Ні-ні-ні, не треба, сам знайду. Є! Запах йшов з-під ніг. Хтось зарив його в землю і тепер Цезарю необхідно його відпорпати. Він старався як міг, обдерті нігті і пальці ніг ніби горіли від вогню, в зуби набилася земля, але голод не дозволяв йому зупинятись. Все. Дістав.Це була здохла курка, Він рвав її на шматки, глитав куски м»яса разом з пір»ям, пір»я набилось до носа і не давало дихнути, він закашлявсь і…
- Ах, ти ж харцизяко!
На спину ніби розпечене залізо опустилась палиця.
- Гой-гой-гой!- заскавулів від болі Цезар. Потрібно було втікати, та ноги відмовлялись бігти, а зуби мертвою хваткою знову вчепились у мертву курку.
- Уб»ю, скотину, що ти тут мені накоїв?- Палка була вже прямо перед очима, та Цезар встиг відскочити.
Тепер ноги мчали його назад до розвалин. Захекавшись, хотів кинути курку серед дороги та вчасно передумав – попереду цілий голодний день. Де ж взяти води? В голові пропливли картинки з минулого. Сніданок, обід, вечеря, чиста вода, килимок, ванна і тихі вечори з Господарем. Де ти, Господарю тепер? Чи бігаєш біля тої Ради як я, шукаючи собі здобич, чи є тобі де спати і хто охороняє твій сон? Чи повернули тобі ті здоров»ям здобуті пільги через які я втратив тебе, а ти – свій спокій і здоров»я? Чи повернемось ми ще і вислухати…
Так і заснув, міцно тримаючи в лапах роздерте тіло здохлої курки.
День сьомий.
Під ранок узяв мороз. Все навкруги вкрилось срібним інеєм. І повіки, і вуса Цезаря стали пухнастими, навіть курка стала сніжно-білою. Б-р-р-р. Холодно. А як же буде зимою? Зверху сипатиме сніг, хоч барлогу роби. От тобі й ведмедиця з лапами. Ні, про зиму думати не хотілось. Тим більше, що на горизонті засяяло сонечко, іній спав, розтанув, промайнула надія, що зима далеко, а поряд з місцем його ночівлі утворилась калюжа, а в ній, хоч і мутна та все ж вода. Поснідав здохлою куркою, запив мутною водицею – і в дорогу – здобувати їжу.
Сьогодні пішов у іншому напрямку – назад у місто. Як-не-як, він таки там місцевий. Та й у пам`яті раз у раз виринали картини, коли вони, гуляючи з Господарем парковою зоною бачили там оті баки. В баках защораз рились чужі бездомні пси, і Господар не дозволяв Цезарю до них наближуватись. А йому здавалось, що в тих баках зберігали стільки смачної страви, скільки в Цезаря ніколи не було. Все. Вирішено – до баків!. Він біг вулицями, принюхувався, збивався з дороги, знову біг і таки нарешті, надвечір попав у парк. По доріжках як завжди гуляли його пересічні знайомі зі своїми Господарями, він виляв до них хвостом, та його ніхто не впізнавав, або ж не хотів пізнати… Аж ось і баки… На диво, біля них жодного пса. .Він кинувся до баків так, ніби це був зміст усього його собачого життя, а там!. Там були відходи, старі рвані речі, поліетиленові пакети з якимось сміттям, гнилі фрукти, об»їдки і все це мало їдкий запах аміаку…
- Гос-по-да-рю! - Завив з розпачу Цезар. – Я тууууут!. Візьми мене з
собою до тої Ради, я стоятиму з тобою до кінця, оберігатиму тебе від
небезпеки, навіть коли ти сам не будеш того хотіти, я гавкатиму до тих пір, поки вони не почують Твого голосу , твоєї правди. Гос-по-да-рю!
-О, там іще один. Кинь йому шматок м»яса – і хватай, швидко!
- УУУУУУУУУУУУУУУ! Люди! До чого ви дійшли?! ГАВ!ГАВ!ГАВ!
Я ж не чіпаю вас! Мене на мило? Хто право дав? Захисники тварин, ату! Це ж я – я Цезар!, Я – розумний!
Він летів на всіх чотирьох, не розбираючи дороги, за ним - «чорна смерть»… Попереду виднілась будівля, що за ці дні стала рідною. О, благословенні небеса! Дайте сил донести до них моє стражденне тіло, бо все ж хочеться ще хоч раз поглянути у чисте небо та поніжитись на сонечку, хай і без Господаря, і без даху над головою, і без ситного обіду, так, сам-на-сам: я і собаче моє життя…
ID:
489356
Рубрика: Проза
дата надходження: 31.03.2014 13:15:19
© дата внесення змiн: 26.09.2014 12:55:48
автор: Neteka
Вкажіть причину вашої скарги
|
