Маріє, де ж ділася твоя коса до пояса?
Чом обрізала коси, наділа чертату хустину?
Чом сховалась за мужнії плечі не свого чоловіка?
І не кличеш мене на поріг, не те що на гостину?
Чом з чужим чоловіком лаштуєш не свої покої?
Блідолиця журба ще у двері твої не постукує?
Чом ж арідник поганий не ходить під вашими вікнами?
Чом чугайстер голодний в ті вікна пусте не вигукує?
Я ж була йому долею, була його оберегом,
Я була йому щастям та радістю вкрай безконечною.
Поступився він мною як день поступається вечору,
Бачиш, Маріє? Я стала йому недоречною.
Я була б йому пристрастю, тіла швидкими поривами,
Я була йому небом, Божою милістю даною,
Він відкинув мене як тепло відкидається зливами,
Бачиш, Маріє? Я стала ж йому не бажАною.
Я німію і терпну, я блідну як терен у полі,
Я його самодурство, безчинство, блудниця, сваволя,
Я не сію нічого крім зерен розпусти своєї.
Я не стала жоною, мені ще далеко до неї.
Я не доля йому.
Бо яка з мене доля, Маріє?
Помаранчева дівчинка
