Простелена білим пухом стежина, в’ється серпантином між високих дерев, здіймаючись на якусь мить і знову повертаючись назад. Ти ідеш повільно, вимірюючи кожен свій крок. Скеровуєш погляд вперед, але часто хочеться поглянути назад, та ти не дивишся, бо знаєш, що коли зробиш це хоча б раз, то все прийдеться починати спочатку. А від початку - це завжди важко. Важко, коли лист ідеально чистий і на ньому потрібно робити якісь записи, а особливо, якщо ти маєш писати свою долю власними вчинками, власними словами. І ти знову продовжуєш дивитися вперед і вперто рухаєшся за попереднім своїм маршрутом. В обличчя б’є колючим вітром і лапатим снігом. Чи то Зима намагається тебе попередити, чи то життя – провчити. А дотик тієї самої зими, він віддає такою свіжістю і глибиною нових, досі не звіданих тобою відчуттів. І хочеться, надто сильно хочеться людській природі відчути усе, що тільки можна у даному акті на сцені вічності. Чи то причиною вічні пошуки нових знань, чи то звичайнісінька, нічим не виправдана і не вгамована цікавість, що не криє за собою абсолютно нічого, окрім потреби задовольнити власне око і вухо. Та наразі ніяких бажань, окрім припинення віхоли у лісі пам`яті, нема. Та чи можна спинити думки? Вони ж снуватимуть вічно, якщо не у даній голові, то у якійсь іншій. І це ще велике щастя, якщо у них є хоч якийсь сенс.
Головне не поглянути назад… А чи можна узяти і ось так не дивлячись втекти від усього що там позаду? Воно ж слідує поряд, супруводжує всюди і постійно. Бо там – частина тебе. Нехай і злети і стрімкі падіння, але ж це все – ти. Так не тікай же від себе, бо не втечеш у будь-якому випадку. І все ж, поглянь, озирнися і проаналізуй. Адже, саме це і потрібно зробити, щоб віхола вщухла. А зимовий ліс у стані спокою… Чи є що краще на землі?