Ілюстрація 16 (24.02.2002) Я - приборкувач оркестру Десь
Збирається оркестр. Я повинен ним керувати, але він мені не підкоряється - всі оркестранти галакують, сваряться між собою, хтось щось сам собі награє. Какофонія.
Та треба ж виступати перед публікою! І оркестр та я разом з ним у такому какофонічному стані і виходимо на сцену. Сцена - циркова арена, кругла. Оркестр розташовується стихійно напроти головного виходу, традиційного для цирку, спиною до глядачів.
Я опиняюсь в середині оркестру. Принаймні звідти дивлюсь на головний вхід. Бачу, як розсувається завіса і звідти, із циркової глибини, виходжу Я. Я і є диригент цього оркестру.
І от Я/другий починаю якось приборкувати оркестр. В моїх руках щось подібне до флейти, я нею тикаю у бік оркестру, час від часу видуваю із неї якісь звуки. Потім в моїх руках опиняється довгий чорний шнур, яким я як батогом лускаю над головами оркестрантів. Шнур закінчується вилкою, але він нікуди не включений. Повільно, дуже повільно, оркестр заспокоюється. І Я/перший зразу входжу в Я/другий і вже тільки його очима дивлюсь на оркестр.
На мені мішкуватий сірий стрій. У руках я тримаю довгу скляну трубку, що має форму пляшки для вина, але дуже довгої та тонкої. Від мене наді мною у бік оркестру зміїться чорний тонкий кабель. Він весь час у русі. Я знаю, що він включений, нарешті, що штепсель вставлений у розетку, хоча все це і знаходиться за моєю спиною. Тому і здається, що цей тонкий кабель просто бовтається, рухається, зміїться у повітрі як самостійна істота.
Я у відчаї. Бо не можу оволодіти оркестром, хоча він і заспокоївся. Тоді вирішую, що слід взяти на себе більше: я з великим зусиллям відсікаю оркестр від себе, ставлю між ним та собою перепону, відсікаю весь оркестровий бедлам і він стає легеньким шумовим фоном.
Я починаю направляти скляну трубку/пляшку у бік оркестру вузькою горловиною, потім швидко повертаю її широким отвором до оркестру, у тонкий отвір дую, бо це вже не трубка/пляшка, а тільки трубка. Виходить складний звук. Але я чую тільки щось на зразок "Пу!". Я немов хлопчик, що грає у війну, імітуючи стрільбу із скляної трубки як із духової зброї. І кожний раз обираю окрему групку серед оркестрантів, направляючи на них своє "Пу!". При цьому я ще пританцьовую, а у паузах між "Пу!" починаю співати, поступово підвищуючи голос. Все це якась дивна варіація на тему буги-вуги.
Голос у мене чистий, ясний, міцний, хоча це і голос Віктора, який якраз і не відрізняється красотою обертонів. Входить в Я/диригента чужа думка: "Дружина, напевно, здивована, що у мене голос професійного співака високого класу!".
Мій голос поступово захоплює владу над оркестром. Я тепер тільки співаю. Голосно, широко, на всю силу. Оркестр причарований моїм співом і починає красивий супровід до мого співу.
І весь оркестр допомагає мені. Ми творимо щось виключно красиве. Ми самі у полоні цієї краси.
Наближається кінець. І тоді я на повні груди, на максимальну потужність мого голосу, виходжу на довге "А-а-а-а" і тримаю його дуже довго, поступово стишуючи голос і нарешті закінчуючи спів тихими-тихими звуками.
Тиша.
Я сам здивований тим, що так можу робити. Оркестр давно мовчить, слухаючи мене, мовчать слухачі. Тиша.
Та от я починаю підвищувати голос, роблю коротку паузу і починаю змінювати тональність, переходячи із баритонної тональності, підскакуючи голосом, до тональності найтонкішого чоловічого голосу, різко та довго тягну те саме "А-а-а-а", поступово знову повертаючись до баритону та нижче, значно нижче ніж бас, значно нижче.
І замовкаю. Раптово. Немов зрізавши звук.
Тиша. Всі приголомшені. Я стою мовчки та намотую на руку кабель, а всі мовчать.
Шквал захоплення падає на мене. Я відсікаю його від себе, хоча він і поглинає мене.
І відкриваю очі з думкою: "Всі переконані, що так було задумано, але тільки я знаю, що це дійсно було приборкування оркестру."
Дуже болять зв'язки - я дійсно Десь тільки що співав на повний голос та з усієї сили.
ID:
461118
Рубрика: Проза
дата надходження: 17.11.2013 18:45:27
© дата внесення змiн: 17.11.2013 18:45:27
автор: Левчишин Віктор
Вкажіть причину вашої скарги
|
