Котились тихо сльози по щоках,
Було не гірко і не важко, а просто ніяк.
І швидко танула ота крихка надія,
Вона була як недосяжна мрія…
Лиш за одне могла усе віддати,
І стала про це у Бога благати,
Хай би лишив у світі лиш мене одну,
А зберіг церковцю ту святу.
Він почув моє палке благання,
І виконав щире те бажання,
Не дав мені із розуму зійти,
Бо знав, що необхідно тут допомогти.
І віра ця мене спасла,
Допомогла мені і врятувала,
Щоб спокійно по життю іти могла,
І щоб свою душу я потроху не втрачала…
А зараз що? Для чого це було?
Щоб все добро, немов снігами замело?
Бо людська думка є важливіша за мету,
Оту найвищу, найсокровеннішу в життю!
Якщо для когось ти недобрий,
То благодійником не станеш,
І будеш завжди неугодний,
А протилежне ніяк не доведеш.
А ті, що справді вірять,
Підтримують і допомагають,
Вони втрачають ту благу надію,
Бо їх як те сміття постійно відкидають.
Головне, щоб біжучи за недосяжним,
Не втратити і так існуючий вже дар,
І тоді той шлях насправді буде марним,
І щоб для когось це не був страшний удар…
1 березня 2012 року
м. Івано-Франківськ