З одного кубка ти і я
Напитися хотіли,
Та в кубок впала нам сльоза
І кубок ми розбили.
І в світ пішли, пішли у даль,
Всяк по своїй дорозі.
І тих уламків нам не жаль,
Що їх з’єднать не в змозі...
Тепер, коли в краях жарких
Мене самотність носить,
Зірки у чашах золотих
Підносять срібні роси.
Та знаю, що з зіркових чаш
Не вип’ю прохолоду,
Яку давав нам кубок наш –
Де сльози впали в воду.
Maria Konopnicka
Kubek
Z jednego kubka ty i ja
Piliśmy onej chwili,
Lecz że nam w wodę padła łza
Więc kubek my rozbili.
I poszli w świat i poszli w dal,
Osobną każde drogą.
Ani nam szczątków onych żal,
Co zrosnąć się nie mogą...
Dziś, kiedy w skwary znojnych susz
Samotne kroki niosę,
Gwiazdy mi jasne z złotych kruż
Podają srebrną rosę.
Lecz wiem, że w żadnej z gwiezdnych czasz
Nie znajdzie się ochłoda,
Jaką miał prosty kubek nasz.
Gdzie były łzy — i woda.
