Він Ангел. Коли ним став, уже не пам’ятає. Він жив на небі. В світі сірих снів. Там не існує чорних й білих кольорів. Він просинався в царстві вічно сірих стін. О сьомій ранку сідав за сірий стіл. І сірим олівцем писав про ту, що в сірих снах зеленими губами йому оповідала про морів ясну блакить. Про воду, незайману й безкраю. Про сонця відблиски на ній. Потім літав над сірими морями і намагався віднайти в них ту блакить, якої там немає. Він купував у сірій касі, із сірих фресок, сірий час. І по небесній стежці із сірих хмар й зірок він повертався тихою дорогою до дому. А вночі влітав він в блідо-сірі двері, заввишки в весь до цього знаний світ. І німо, аж до болю, вдивлявся в скло віконних рам. Скло було тьмяно, тьмяно сіре. Та все ж скрізь нього поглядом їдким він бачив ланцюжки із почуттів. Йому запала в зір Земля барвиста і щира, люба посмішка її. Він засинав із мрією про неї. Вона – це все, чого він коли-небудь хотів.
І ось він знову спить. Уста зелені тепер вже шепчуть про підводний світ. Про фіолетові піски і жовті перли, про помаранчеві створіння і позолочені крапельки води. Про чисто голубі тунелі та перламутрові кратери й кар'єри. А зранку разом з блискавки промінням і іскрами горючої душі, летить він знову до води. Тепер вже з іншою метою. Життя він мріє віднайти і світ ЇЇ різнокольоровий. Та ледь води тої торкнувшись, він враз від жаху онімів. То не вода, не море – то повітря. Минула вічність перш ніж він це зрозумів. І тут він плаче, хоч уже й не вмів. Він плаче сірими сльозами. У розпачі летить до сірих стін. До стін за безкінечно-величезними дверцями. Пуста кімната. І ось воно – вікно. А за вікном усе зникає. І барви, і посмішка, й вона. А з нею і її Земля. Усе втрачає сенс. Все, що живе колись вмирає. Він відкриває вперше те вікно. Мить і стрибок і все, кінець. Крила вмить, як марево зникають. Він, мов камінь летить вниз. А навколо тишина. Все пропадає. І наступає тиха пустота. Нічого взагалі не має. Лиш її губи пам'ять убивають. Ми прибули – уста її співають.
Мов уві сні, проснеться біля неї. Довкола трави, квіти, все зелено. І її губи, від літньої трави зеленкуваті. А її очі – сірі та безкраї. Вони – це його всесвіт, це його пекло, його рай. Там серце своє він їй відкриває. Там він торкнеться її рук і першим поцілунком все почнеться. А потім все до норми повернеться. Він знов влетить у сірі двері. І знову сяде за тьмяно сірий стіл. Він знов писатиме історії про неї. ЇЇ немає, він сам її створив…
Танюшо! 
