Зависло срібне сонце
На синіх гір короні,
Розділене надвоє
В хмариночці червоній.
Там на порозі лісу
Блищить поверхня річки,
Де вітерець черпає
Долонями водичку...
А пташка заспівала
І мертва в цвіт спадає...
Русалочок громадка
На берег вибігає –
Тіла у них – зелені,
А губки – горобинні,
Неначе то уранці
Лист райдужний осінній!
І зрадних очеретів
Твердих листків потуга
Поранила їм стопи
В темнозелені смуги.
А груди розпирає
Їм сміх несамовитий,
І ряд смарагдів сяє
В устах напіввідкритих...
А золоті їх очі
Блиск кидають довкола
І в золотому світлі
Лиш видно їхні чола!...
Лице лісного діда
Із бору появилось...
«Привіт вам, непослушні!
А що сьогодні снилось?»
Порослі мохом груди
Він лопухом вкриває,
А з бороди пташина
Вже нежива звисає.
Його в круг оточили
Русалоньки юрбою...
«Сідай же на пеньочку,
Дідусю, над водою!
Закінчуй вже ту байку,
Що ти почав, будь ласка!
Вже сотий травень буде,
А ти не скінчиш казку!»
Сів на пеньку старенький,
Зелене тре волосся,
Тут вийняв мертву пташку
І здивувавсь – здалося...
«Тьфу! Мертвий птах в волоссі!
Недобре означає:
Знов перерве хтось байку!
Таку вже долю маю!
Що ж діяти! Йду далі,
Та щоб було все гладко,
Мої голубки водні,
Почну все від початку:
«Літ тисячу вже буде –
Жила краса-царівна,
Що серце мала ніжне,
А в серці смуток дивний!
Раз – з вікон свого замку
Дивилась в світ великий,
Дивилась і заснула,
Заснула мов навіки!
Прийшов молодий лицар,
На ньому пишна зброя...»
Тут зупинивсь старенький
І глянув за собою:
«Іде хтось... Чую кроки...
Ха! Мертвий птах немарно...
На дереві я сяду,
Ви в воду крийтесь гарно!»
Шум кроків усе ближче.
Чекають нетерпляче –
То лицар у обіймах
Несе царівну сплячу...
Несе і відгортає
Серпанкові заслони,
Уста гарячі тулить
До уст її червоних...
Вмить скочили русалки
У річку – в сонця іскри,
Що у воді відбилось –
Гаряче, золотисте!
І видно в далечіні
Голівоньки русалок –
З голівоньками лілій
Впереміжку стояли!
А вітерець танцює,
Їх слів луна несеться
До діда, що крізь листя
На дереві сміється:
«Нудний, нестерпний діду!
Кінець скажи, будь ласка,
Вже сотий травень буде,
А ти не скінчиш казку!»
Bolesław Leśmian
Baśń
Strzeliło srebrne słońce
Nad siną gór koroną,
Obłokiem purpurowym
Na dwoje przekreślone.
U samych progów lasu
Lśnią rzeki blade tonie,
A wietrzyk po nich chodzi
I wodę czerpie w dłonie...
Zanucił jakiś ptaszek
I martwy w kwiaty spada...
Na brzeg rusałek wiotkich
Wybiega wnet gromada -
A ciała ich - zielone,
A warga się czerwieni,
Jak właśnie o poranku
Tęczowy liść jesieni!
Zdradliwych oczeretów
Twarde i ostre wstęgi
Stopy im poraniły
W ciemnozielone pręgi.
Lecz piersi im rozpiera
śmiech pusty i uparty
I błyska rząd szmaragdów
Spod wargi wpółotwartej...
światełka złotych oczu
Rzucają blask dokoła
I tonie w złotym świetle
Twarz cała - okrom czoła!...
A z boru staruch leśny
Wynurza kark otyły...
"Witajcie, swawulnice!
A coście dzisiaj śniły?"
I piersi mchem porosić
Łopuchem wciąż okrywa,
A w brodzie jakaś pliszka
Zastrzegła mu nieżywa.
I w krąg go otoczyły
Rusałek korowody...
"A siadajże, dziaduniu,
Na pniaku - wedle wody!
Kończ bajkę rozpoczętą,
Niech wątek się wyjaśni!
Już setny maj się zbliża,
A ty nie kończysz baśni!"
Na pniaku staruch usiadł
I gładzi włos zielony,
Aż z brody martwą pliszkę
Wyciągnął - zadziwiony...
"Tfu! martwa pliszka w brodzie!
Niedobra to oznaka:
Ktoś znowu przerwie bajkę!
Już dola moja taka!
Cóż robić! Ciągnę dalej,
Lecz, by nie popsuć wątku,
Pieszczotki moje wodne,
Zaczynam od początku:
"Lat tysiąc chyba temu
Królewna piękna żyła,
Co serce miała złote,
A w sercu smutków siła!
Raz - z okien swego zamku
Wyjrzała w świat daleki,
Wyjrzała i zasnęła,
Zasnęła jak na wieki!
I przyszedł rycerz młody,
A zbroja na nim szczera..."
Tu - urwał nagle staruch
I trwożnie się oziera:
"Ktoś idzie... Słyszę kroki...
Ha! martwa pliszka w brodzie...
Ja schowam się na drzewie,
A wy się skryjcie w wodzie!"
Szmer kroków wciąż się zbliża,
W całym go słychać lesie -
To rycerz w swych objęciach
Królewnę śpiącą niesie...
I niesie ją, i tuli,
I zrywa z lic zasłonę,
I do ust jej przyciska
Swe usta rozpalone...
Skoczyły wnet rusałki
Do rzeki - w samo słońce,
Co w wodzie się odbiło
Złociste, pałające!
I widać jeno w dali
Ich głowy rusałczane,
Z główkami lilii wodnych
Bezładnie przemieszane!
A wietrzyk pląsający
Słów ich odnosi echa
Do dziada, co na drzewie
Przez liście się uśmiecha:
"Nieznośny, nudny dziadu!
Któż bajkę nam wyjaśni?
Już setny maj się zbliża,
A ty nic kończysz baśni!"
ID:
427527
Рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата надходження: 26.05.2013 19:15:57
© дата внесення змiн: 15.08.2014 01:57:13
автор: Валерій Яковчук
Вкажіть причину вашої скарги
|
