|
Сиджу в трамваї, думаю про суще,
А за вікном будівлі миготять,
Цвітуть за містом яблуні і груші,
Як ті примари білії стоять
І сонце виглядає з поза хмарок,
Легенький вітерець потрохи дме,
Одна сиджу в залізному трамваї,
Кондуктор мову з водієм веде.
Така старенька жінка, але статна,
В’юрка й весела, але то не суть,
Говорить, що черствіші люди стали,
І ядовиті, наче їдка ртуть.
"Ось, тільки вчора" - мовить жінка тихо,
"Зайшла в трамвай дівчи́на із дитям,
Але ніхто не встав, хоча і видко,
Що мамка ледве стоїть на ногах.
Усі сиділи, дивлячись в підлогу,
Хто говорив, газету хто читав,
Як ведмідь сховалися всі в барлогу,
Навмисне кожен з них не помічав.
Що сталося з людьми? Хто в цьому винен?
Чому так страшно бути серед них?
Ми ж поважати і любить повинні,
Не сумніватись в інших ні на мить!"
Кондуктор, уже тихо говорила,
А я сиділа мишкою, проте,
Ось ця розмова справді зачепила,
Не тільки жінку, але і мене
І ось тепер коли кудись я їду,
То поступаюсь місцем. Не дарма,
Можливо хтось цей жест візьме й помітить
І зробить так, як вказує душа.
ID:
424603
ТИП: Поезія
СТИЛЬОВІ ЖАНРИ: Ліричний
ВИД ТВОРУ: Вірш
ТЕМАТИКА: Філософська лірика
дата надходження: 13.05.2013 14:40:22
© дата внесення змiн: 11.06.2021 16:47:49
автор: ulin44
Вкажіть причину вашої скарги
|
