Була раніш дорога недалека,
в минулому, де все вже мохом поросло,
де подарував тобі квіти,
і маленький поцілунок заховався в пелюстках тюльпанів.
- Ти ж міг нічого не помітити.
Був колись ніж, який намалював червону лінію,
ніби ручка вчителя, що виправляє похибки.
Але мою помилку не перепишеш.
Досі живеш спогадами? Краще вже так, ніж...
- Ти ж міг пройти повз.
Була і дівчинка, і зграя недонасильників,
які тягнули беззахисне створіння кудись...
Герої довго не живуть.
- Але важлива не кількість років, а якість!
- Але чому саме ти?!!
Самотні краплі дощу на щоках.
- Як ти там, без мене? Досі одна?
Осіння тиша самотнього кладовища.
Руді листки летять: Не треба крил!!! І сліз.
Розглядаєш невдалу фотку на камені,
за огорожею квіток- вічних, як кохання.
Там я.
- А ти також могла пройти повз...