Вона прокинулась в палаті ополудні.
Яскраве сонце вдарило у очі,
згадала всі моменти незабутні
та нестерпимий біль тієї ночі.
Тремтячими руками машинально
взялася за живіт…не має…
І доля дівчини так сталася фатально,
в колисці поряд лялечка дрімає.
Їй піднесли маленьке те дитятко,
а сльози котяться до долу невблаганно.
Її рідненьке, крихітка-хлоп’ятко…
Потрібно годувати, так старанно
та боязко бере його на руки,
цілує ніжно у пухкеньку щічку.
Обличчя видає душевні муки,
вона ж легенько поправляє стрічку
затерту та стару, яку знайшли
в комірці лікарі швиденько, хватько.
Довідатись до сина не прийшли
ні родичі, ні власний рідний батько.
Залишилась одна у цьому світі,
батьки загинули в далекому дитинстві.
І нікуди тяжкої правди діти…
Коханий? Покинув далебі, не має судочинства
його гріхам та спискам нескінченним.
Не захотів і чути про дитину!
Всевишній лиш осудить, він священний.
Тепер усе лягло на її спину.
Тепер одній ростити козака,
завжди сама, вона до цього звикла,
бач доля склалася у дівчини така,
наставив світ супроти неї ікла,
та так ричить, мов вовкулака дикий,
страшний диявол в звІрячій подобі,
закривши тілом сонце. Він великий,
і не схиляє голову в жалОбі.
Тепер хоч світ, хоч люди всі планети,
хай йдуть усі наперекір матусі,
вона ж бо не сама тепер. Поети
напишуть ще про хлопчика Ганнусі .
І дівчина такими ось думками
Тарасика до себе пригортає,
пелюшку поправляючи руками ,
та за не вмілість подумки картає.
