Наче кинутий кусінь хліба собаці
мені вдарило в душу нещире "Привіт".
Я давно зруйнувала рожеві палаци,
хоч рушать й не хотілось стабільних орбіт.
Ми з тобою - ніким одне одному стали,
і сльозинка летить на тканину пальта.
Ще з півроку кохання між нас гартувалось,
а потім все щезло. Наївність свята...
Й мимоходом не бачимось, ховаємо погляд,
бо яке ж спілкування? "Нас" більше нема.
Та я ще пам'ятаю тепло твоє поряд.
Воно так необхідне, як приходить зима.
Комірець піднімаю, шаленіє ж-бо вітер,
зігрітись не важко. Та не хочу сама.
Заходь хоч колись на спільний той цвинтар,
де похована мовчки наша постіль німа.
Я без тебе врятуюсь, можеш й далі мовчати.
Одиначкою осінь цю ж якось пройшла.
Попрохаю єдине: якщо будем стрічатись,
привітайся зі мною. Бо так хоче душа... (25.11.2012)