На підвіконні стало холодно сидіти.
Чай з цукерками підніме, знаю, настрій.
Ми щасливі тим, немов маленькі діти,
Що є вітер, добрі книги й жовті айстри.
Намалюю-розкажу тобі про себе,
Як про першу в списках гірших і останніх,
І про ту, хто любить те молочне небо,
П’є весь сум сліпих очей його благальних…
Вже написано про нас в словах і діях,
В глибині мого жіночого начала,
У здійсненних, але божевільних мріях,
За які колись душа моя кричала…
Жовті айстри – суто радість, не розлуки.
Небо осені – вино мого причастя.
Дотик вітру змусить забувати руки,
Твої очі, у яких вбачала щастя
автор: Анастасія Федоренко