Епізод п‘ятий.
Сидіти в номері, коли мало не все населення міста висипало на вулиці в святкуванні свята, було б кощунством. Навіть в кімнати номеру долинали веселі вигуки, вибухи святкових салютів, співи та вітання. Обмінявшись поглядами почали, переодягатись. Невстоявши моїм вмовлянням дівчина одягнулась як най тепліше, тільки послідувала моєму прикладу і не застібнула пальто. Мені ж більш звично в своєму звичайному вбрані, а окуляри \"хамелеон\", в них нічна темрява вулиць була вечірніми сутінками. Саме сьогодні вирішили пити тільки шампанське, дві пляшки забрали з номеру, і тільки на вулиці загадали, що не взяли келихи. – \"Будемо пити з пляшки, це весело.\"
Повільною ходою, кидаючись веселими вітаннями з всіма, хто нам зустрічався, дійшли до Дерибасівської. За кількості людей в шкірі, з різною не формальною атрибутикою, виникла думка, що половина неформалів України з\'їхалась на святкування Нового Року в Одесу, і обрала місцем збору центр міста. Зовсім не знайомі люди, впізнавали своїх, вітали особливими жестами, вітали зі святом; протягували пляшку пива, припрошували приєднатись до компанії. Так й дійшли до Гор – саду, а там зібрався цілий натовп, серединою якого була бесідка для музикантів, що колись грали по вихідним дням та святам. Мені здалось, що ці дні повернулись, коли до мого слуху долинули звуки музики. І тільки коли підійшли ближче, впізнав одну з композицій Цоя \"Група крови на рукаве\", і зрозумів причину такої кількості рокерів, неформалів. Постійно перепрошуючи, прикриваючи собою Ольгу, ми пробились через ряди і підійшли мало не до стінок бесідки. Між нею та нами була дистанція в два метри, суворо дотримувана самими глядачами. Акустична гітара, сильний дівочий голос, притягували, а славетна пісня, не менш славетної та відомої групи, зайвий раз змушувала подумати про своє життя, задуматись над навколишньою сірістю буднів. Виникло божевільне, дитяче бажання, опинитись там, в бесідці, серед цих божевільних людей, що наважились кинути виклик всьому тому, з чим ми були в серцях своїх не згодні. Побачити цих людей, що ладні грати рок в двадцяти градусний мороз.
Коли ж пісня закінчилась, з колонок полинули тихі перебори, а до нас вийшла дівчина. Молоденька, вдягнута як і всі ми – важка \"косуха\" \"стіли\" джинси, та від неї йшла хвиля великої сили волі, авторитету, перед яким схиляються всі хто її знає. Вона почала говорити, говорила без мікрофону, але її голос чули всі: - \"У першу чергу я вітаю всіх з Новим роком, і висловлюю вдячність всім хто тут зібрався. Ми зібрали невелику рок – групу, молоді виконавці, та за умов кризи, ми не можемо знайти пристойне приміщення для репетицій, і дати перший концерт. А тому змушені грати подібним чином, на вулицях, або тут. Нам ще пощастило... Для купівлі інструментів, оренди приміщення нам необхідно зібрати певну суму, а тому... хто скільки зможе.\" – в її руці появився капелюх.
Істинний шанувальник року, той, хто засинав в дитинстві під пісню групи Арія \"Потеряний рай\", хто не уявляв свого життя без тривожних перестуків ударних, кричущого соло акустичної гітари, зрозуміє мої почуття, коли чужі один одному люди, в одному пориві почали діставати з кишень гаманці. Тут і справді було – хто скільки може. Поруч мене стояв старий рокер, ще з тих років коли неформальний рух тільки починав свою ходу територією СССР, коли поруч нього опинився капелюх, не дивлячись в гаманець, поклав до капелюха п\'ятисотенну купюру. Ліворуч, зовсім молоденькі годи, можливо за місяць вони перемінять свої погляди, а зараз висипали до капелюха всі дрібні гроші, можливо завтра у них не буде за що купити пива, чи пачку сигарет, це вже їх не хвилювало, але зараз... Зараз хвиля загального підйому, поєднувала всіх. Внутрішній порив душі робив їх братами, робив знайомими, і завтра, після завтра, вони будуть згадувати цей момент з радістю, більш того, той самий рокер завтра знайде цю молоду пару, і допоможе знайти роботу і пригостить пивом. Коли капелюх опинився поруч мене, Ольга поклала до нього два папірці по двісті гривен. Ставши на носки черевик, ще й вперлась об моє плече, швидко довкола оглянулась, і повела через ряди глядачів до вулиці. За кілька хвилин помітив причину маневру – поруч ресторану \"Верховцев\" де продовжувалось святкування, стояла самотня бабуся, з тих хто торгує розливною кавою. Видно, що вона тільки стала на це місце в надії щось заробити і в новорічну ніч.
\"Скільки ви маєте з продажу кави?\" – \"Як коли, дівчино, - бабця ніби й не здивувалась від такого запитання. – Коли сто, коли більше.\" – \"У вас є кому допомогти перенести товар в інше місце?\" – в очах старенької майнув переляк, вона не чекала нічого доброго від людей в шкірі. Ще й чоловік середнього віку виник у неї за спиною, погляд ошелешений, на чолі краплини поту: - \"Що трапилось?\" – Чоловік був цілковито шокований, мені ж дії дівчини ставали відомими. – \"Ми платимо готівкою за весь ваш товар, всю каву, яка тут і яку ще принесете, п\'ятсот гривен і ви переносите все до бесідки де грає музика. Наливайте всім бажаючим, але грошей не беріть, говоріть, що за неї вже сплачено. Сьогодні Новий рік, хай люди повірять в те, що дива трапляються і сьогодні. А ви, - вона повернулась до чоловіка, - принесіть ще кави, скільки зможете, за неї платимо окремо п\'ятсот гривен. Ми даємо ще п\'ятсот, візьміть кілька ящиків пива, бажано дволітрові пляшки, і так само розливайте всім бажаючим.\" – Ольга спокійно та не зворушливо відрахувала бабці півтори тисячі гривен.
На межі повного розчулення, похапцем запалив. Такого братерського жесту я не чекав від завжди холодної та байдужої до всіх людей, Ольги. – \"То не сіра маса, - відчувши мій стан, пояснила вона. – Тільки завдяки подібним людям я вижила, не збожеволіла, і пісні \"Арії\" \"КіШа\" інших відомих груп, допомогли дотягнути до нашої зустрічі. – Голос Ольги був не звично сильним та запальним, а коли мова торкнулась мене, він набув ніжної м\'якості. – Твоя \"косуха\" на платформі була мокрою від дощу, а під темними окулярами горів живий вогонь. Ти як ангел впав з неба, щоб порятувати мою душу, врятувати моє життя. Я тоді справді хотіла кинутись під електричку. Тепер ти розумієш, як я вдячна людям, які хоч якось подібні до тебе.\" – \"Тоді ходімо туди! Візьмемо ще пива, і зробимо так, щоб небеса палали від нашого вогню.\"
В стані крайньої розчуленості, повів Ольгу до супермаркету на розі Преображенської та Дерибасовської. Чисельні покупці вже не здавались сірою масою. Я відчував на собі світле осяяння словами Ольги, і добре, що на мені темні окуляри – не видно сліз втіхи, а легка усмішка приймається за наслідок святкування Нового року.
З двома ящиками пива – тільки \"Оболонь\" і тільки дволітрові пляшки – ми пройшли через ряди до бесідки. І стали свідками справжнього новорічного дива. Здивована до краю бабуся тільки встигала витирати сльози, її син, витираючи піт з чола тільки приніс сумку з термосами. А дві молоденькі дівчини робили каву всім бажаючим, і наливали пива. Бабуся тремтливим голосом намагалась пояснить, що за це все вже сплачено, не могла пояснити ким, але її не слухали – в коробку з під печива сипались дрібні гроші, падали купюри, цукерки. Все це з веселими жартами, сміхом та щирими побажаннями.
Ми стали біля високого фундаменту бесідки. Ольга голосно крикнула: - \"Гей, з Новим роком, Дід Мороз прийшов!\" – веселі голоси були у відповідь, з бесідки потягнулись вдячні руки приймаючи ящики з пивом. Сильний голос покликав мене за моїм ніком прямо над головою: - \"Полковник? Тут, в Одесі?\" – і до мене зіскочив молодий байкер, за бесідкою стояло під покривалами та чохлами з десяток байків. – \"Я Чорний, друг Беркута з Ірапеня.\" – Я не думав, що мене впізнають тут. На погонах \"косухи\" давно блистіли зірки полковника начеплені в дитячому намаганні утвердитись саме під цим ніком. За кілька хвилин ми були в середині. Одразу ж впадала в око чистота та затишок. В центрі великий обігрівач, він ганяв тепле повітря до лавок, що були встелені старими пальто та шубами, кілька настільних ламп стояло біля панелі синтезатора. При мені до бесідки передали кілька харчових термосів з гарячою стравою. По цьому можна судить, що п\'ять хлопців та дівчат, що складали основу групи, отаборились тут давно, і встигли звести знайомство з жителями навколишніх будинків. А тут, навколо мене, були люди яких сміливо можна назвати своїми, ті люди, яких поєднав рок, потяг до свободи, чистота власної думки не зіпсована суспільством; власні погляди на життя, приймання – але не погодження – з діючими законами, і мовчазний протест сірим будням, не згода, що виражалась манерою одягатись, манерою поведінки. Подібні знайомства заводяться швидко, мало коли на кілька днів, на все життя, так.
Я не помітив як в руках Ольги появилась акустична гітара, як вона сіла під світло вуличного ліхтаря, до якого кинули переноску для обігрівача та апаратури. В її тендітних руках груша мікрофону здалась не доладною, слова ж були чистими, світлими, і вони змушували задуматись: - \"Сірі будні, сірі думки навколо заважають, пригноблюють, та скоро їм прийде кінець. Ми робимо перші кроки в нову добу, добу коли віра в чудо буде тільки вітатись. Зараз, коли настав Новий рік, хай кожен загадає саме бажане бажання, і міцно повірить в його реальність. І у кожного з присутніх трапиться диво, головне вірити в нього.\" – Ольга відклала мікрофон, і відмовилась від медіатора.
Схилила голову над гітарою, приплющила очі. І її тонкі пальці торкнулись струн гітари і моєї душі. З колонок полинули тужливі акорди вступу до пісні, знайомої до болю. І крики вітання зустріли перші слова пісні. Ольга грала одну з пісень Гребенщекова, одну з його ранніх пісень \"Здесь город золотой\". Співала та виконувала досконало, та тут зібрались люди, що не почнуть критикувати виконання, вона співала не тільки голосом, співала душею, серцем. За нею, без інтервалу, заграла \"Арію\" пісні \"Антихрист, Безпечний ангел, Герой асфальту, Бал у Князя Тьми\" вітали громовими криками, свистом захоплення, після яких залягала глуха, заворожена тиша.
Коли ж Ольга зробила перерву, всю площу Гор – саду розірвало криками захоплення, вдячності; коли ж здивовані, розчулені до краю люди трохи заспокоїлись, Ольга знову взяла до рук мікрофон:- \"Я зараз виконаю кілька пісень, які присвячую тільки одній людині, людині з великої букви.\" – Потрійний, знайомий до болю акорд, змусив мене схопитись на ноги не вірячи, а потім впасти на лавку – Ольга виконувала пісню Висоцького \"Балладу о любви\", за нею, без інтервалу ще ряд пісень, що завжди викликали сльози розчулення – \"Лиричискую; Книжныє дети; Білий вальс; Пісню про друга\" – вона співала в повен голос, не дивлячись на мороз, співала зі знайомим надривом, співала зриваючи голос до хрипоти. А мене била глуха істерика, щоб не привертати до себе уваги, забився в куток бесідки, і плакав навзрид, стукаючись головою об дерево і не відчував болю. Не відводячи очей, налитих сльозами, від Ольги, помічав як з її пальців капала кров, мої пальчики були збиті об металеві струни гітари. Але вона не заспокоювалась, і, ніби не помічала ран на пальцях, грала одну за одною найвідоміші композиції \"Скорпіонз\" \"Квін\", через переплетіння стінок бесідки добре видно як в одному пориві люди обнялись за плечі, і в такт музиці робили хвилю майже на все коло навколо бесідки. Гітара знову то кричала за дорогою, плакала за втраченим другом, то співала про знайдену свободу, аж поки, на межі нервового зриву, одним ударом останнього акорду, Ольга не порвала струну. Вибачившись, передала гітару господарю, не помічаючи мовчазних поглядів повного подиву, сіла на лавку поруч мене. І вже тоді взялась за скалічену руку. Я впав на коліно поруч, від болю Ольгу скрутило, і вона вткнулась головою мені в плече. Слізьми обмив пальчики, накрив відкритою долонею, зараз я вірив в чудо, вірив, що зможу їх залікувати, принаймні, зменшити біль. І чудо було, воно трапилось – коли забрав руку на пальцях не було жодної подряпини. – \"Дякую.\" – тихо мовила Ольга. – \"Я тобі дякую! Ти змусила мене повірити, що чудеса трапляються і в нашому житті. І ти моє найбільше диво!\" – Ольга змучено усміхнулась. – \"Давай втечемо звідси, не люблю бути в центрі уваги.\" – Я з нею був згодним, і дівчина зробила так, що нашу втечу й не помітили.
Взявшись за руки ми довго блукали засніженими вулицями району старої Одеси, в пам\'яті смутно виринали спогади, десь поруч Базарна вулиця, але згадувати було просто ліньки, і не до цього було. Ми ставали в глухих завулках, куди не потрапляє світло вуличних ліхтарів, і цілувались до повного запаморочення. Я обіймав дівочий стан, обіймав з такою силою, що Ольга кілька раз глухо застогнала. Її уста, завжди міцно стулені та сухі, враз стали вологими та діяльними, як і ніжний язичок. Під руками на талії відчував тугі форми дівчини, тепле тіло, а не холод льодової скульптури... і тут ніби війнуло холодом по ногам.
\"У нас гості, вони йшли за нами від самого Гор – саду, кілька раз губили. Ми не встигнемо втекти.\" – \"Скільки?\" – мелькнула думка, що з ними можна домовитись. – \"П\'ятеро. Гопота молода.\" – і зробила кілька кроків в перед. На свій власний подив по тілу не пішов жар страху перед бійкою. В голові билось тільки дві думки, з ними і вийшов на перед, прикриваючи собою Ольгу – поруч моя дівчина, мені необхідно її захистить – і друга думка – я ж впаду від першого ж удару – але рішуче зціпив зуби, готуючись захищати дівчину до останнього. Домок про втечу, домовитись, не виникало.
Під скрип снігу до нас наближалось три тіні, по заду ще двоє, перекриваючи шлях до можливого відступу. Ольга не помилась, гопота, фрайєра блатовані. Спортивні костюми, кепочки на очі. В руці Ольги тьмяно світилось пів пляшки шампанського.
\"Тут наливають, чи роздають?\" – почувся за спиною глумливий голос. З передньої трійці один відповів: - \"Скоріш, роздають.\" – вони робили вигляд, що розмовляють між собою і не помічають нас. Ні, таки помітили, хитрий хід, давить на психіку. – \"О, та в нас гості! Прийшли привітати з Новим роком?! Та вас же не кликали! Вам має бути відомим як поводяться з не проханими гостями?\" – \"З яких це пір одесити не люблять гостей?\" – тихо запитав, вже визначивши головного в цій групі, саме йому вчеплюсь в горлянку, зубами, кігтями, і хай буде, що буде. – \"Хлопчики, я пропоную випити шампанського, Новий рік все ж таки.\" – даремно Ольга це сказала, ой як даремно. У відповідь була ключова фраза: - \"Зараз вам буде свято, рокери не дороблені.\"
Як я й передбачав перший удар, знак початку бійки, належав самому старшому. Видно, що раніш він часто ходив в секцію карате, його удар ногою був виконаний професійно. Нога в кросівку цілилась мені в голову, повільно як в рапірному кіно. Я стояв опустивши руки до того моменту поки до мене не лишалось кілька сантиметрів, в наступний момент тіло, ніби воно знало саме, що має робити, обволокло ногу, виходячи з під удару. У відповідь піднялись руки з відкритими долонями, роблячи штовхаючий рух в груди, дистанція для удару була великою, та цей жест був як удар. З носа, рота нападника вдарив струмінь крові, і заливаючись нею, впав на сніг. В свідомості пролунав голос Ольги: - \"Обережніше, ти так можеш вбити.\" – Бійка тривала кілька хвилин. Були повторні атаки, обволокування ударів, вихід в атаку, і удари долонями з різних положень. За кілька хвилин навколо нас лежало п\'ять стогнучих тіл, тримаючись за зламані руки, забиті голови, хлопці не розуміли як все трапилось. Коротко обвівши поглядом побоїще, схопились за руки і побігли подалі від цього місця.
Гуляти далі вже не було настрою. Тому й повернулись до готелю. Всю дорогу Ольга була задумлива, не схожа на саму себе, мене ж кілька раз била нервова хвиля розслаблення, така сильна, що не міг припалити сигарету.
В нашому номері, скинувши верхній одяг, а Ольга, мало не оголена, сіла на товстий килим біля столику, на якому стояла пляшка коньяку, шоколад та сигарети. Жестом запросила сісти поруч. Вона дивилась мимо мене, в погляді задума, в кутиках очей легка волога. Відчуваю, що по – переду важлива розмова.
\"Ти знаєш, чому я зупинила твій перший удар?\" – \"Я й досі не розумію всього, що відбулось... і дивно якось.\" – Ольга стримано усміхнулась. – \"Ти міг би вбити його одним ударом, вбивши грудну клітину, ребра пробивають легені та серце, а так обійшлось кількома зламаними ребрами.\" – \"Ти тікаєш від запитання, Ольга!\" – \"Ти завжди думав про дистанційне карате, я тільки продемонструвала його дієвість. В тобі є необхідні для цього дані. Тобі необхідно тільки навчитись ним володіти.\" – Ця перспектива мене мало радувала. – \"Але ж маленька, я не боєць! То була ти, і тільки ти керувала мною! Необхідно було раніш здогадатись!\" – Ольга налила в келишки коньяку, підняла свій в вітальному жесті і випила. Закусила гірким чорним шоколадом. Під цинічним поглядом послідував її прикладу. Гіркий трунок, гіркий шоколад, і гіркість на душі. – \"Тобі давався вибір, або ми тікаємо уникаючи бійки, або приймаємо її. Ще до її початку, я знала, що вона буде, але не знала як ти поведеш себе.\" – \"Ти просто підставила мене... коли б я прийняв рішення втекти... коли б я не зміг захистить тебе... \" – \"Я була змушена піти на цей вчинок. Мені необхідна цілковита, абсолютна довіра до тебе. Я вже досить добре тебе знаю, і ставлення до себе. В тобі відбулись значні зміни за цей час, що ми разом. Я тільки мала переконатись у вірності своїх висновків стосовно тебе. \" – Слова Ольги долинали до мене мов через вату. – \"А коли б я вибрав втечу, ти тут же кинула б мене?\" – \"Дурень, дурень ти Полковнику. Я тебе не кину за будь яких обставин. Людина, що багато років била себе в груди і кричала, що не вірить в дива, почала плакати навзрид, тільки з ними стикнувшись, заслуговує тільки на повагу. Ти пройшов власне випробування, перед сутичкою в тебе не було думок про втечу, ти думав тільки про мене, про мій захист. Тому й показала можливості дистанційного карате, твоя мрія може стати реальною. Хочеш?!\" – Я не знав, що маю робити. Мене ставили перед вибором, як не люблю подібне відчуття; зараз я не знав, що за ним по слідує, але не думаючи відповів: - \"Так! але як?\" – \"Я передам пакет інформації, Марія допоможе його утвердить, паралельно я проведу підготовку твого тіла і м\'язів, вони не готові до подібного випробування. Разом з засвоєнням дистанційного карате, а я передам і цей пакет, Марія допоможе засвоїти капоейру.\" – Це нагадувало фантастику, і викликало сміх гіркої іронії. – \"А чому б тобі не передати пакет інформації по математиці, квантовій фізиці? Ще й на додачу вміння керувати машиною, байком?\" – Ольга і бровою не повела на мою іронію. – \"Не погана думка стосовно машини та байка, права можна й купить. Що стосовно наук... тут виникає складність, пакет інформації необхідно потім затвердить практично. З цим я не зможу тобі допомогти, важко знайти професорів та академіків з квантової фізики, та хімії. На менший рівень і не варто замахуватись, моїх знань вистачить.\" – Ольга знову випила коньяку. Я ж не відчував ні смаку напою, ні гіркоти шоколаду. Сигарета здавалась ватою, від неї тхнуло помиями. Слова сказані Ольгою в Гор – саду, були пророчими, ми входили в новий час, в нову добу буття, і я не знав чи готовий до цього. Впевненість, якою так пишався останнім часом, зникла, поступившись місцю цілковитому розгубленню. Мене знову ставили перед вибором, чи не багато для першого разу?
Було два виходи. Перший – обрати той шлях, який лежить тільки з Ольгою, бути сильним і здатним її захистить. Другий – волочить і далі своє жалюгідне існування, як було пів року назад, колупатись в сірих буднях, не думаючи, що можна жити інакше. Пів року назад так і було, я проклинав свої сірі будні, та не бачив виходу з положення, і не був до нього готовий. Зараз вихід був, от готовності так і не було, і не знав чого прагну для себе власне. Поглянув на Ольгу: - \"Ти будеш поруч?\" – вона тільки усміхнулась у відповідь, потім відповіла: - \"Я буду поруч з тобою за будь яких обставин, за будь якого твого рішення я підтримаю тебе. І знову попереджаю, зі мною буде дуже важко, - і легко усміхнулась. – Приводів для психів буде більше ніж завжди.\" – \"І я з тобою. З тобою завжди та кругом.\" – \"Завтра ми ще встигаємо відвідати твоїх родичів, бути в Одесі і не відвідати рідних людей, соромно Полковнику. На післязавтра я забронюю квитки. Починаються події, визначні для нас обох, це відчуття міцнішає з кожним днем. Від того, що відбудеться залежить все наше життя.\" – Поступово на мене починав діяти алкоголь, руки та ноги стали ватяними, в голові туманилось. А Ольга говорила, тихо та проникливо. – \"Там, в глухому завулку, ти показав себе людиною вартою поваги, вартої довіри, вартою вірити до кінця, вірити абсолютно. Я бачила тебе в багатьох ситуаціях, і хотіла тільки переконатись в своїх висновках. Зауваж, я не впливаю на тебе і на прийняття твоїх рішень; рішення приймаєш ти, і тільки ти сам...\"
Темрява спальні. Через важкі гардини ледве пробивається світло вуличних ліхтарів. Розкидавши по спині, гострим плечам, густе волосся, наді мною схиляється Ольга в ніжних поцілунках та пестощах. Її уста не звично гарячі, пальці не звично рухливі та пестливі, від її тіла віє звабливим теплом і ніжністю. Все було ніби в перший раз. В пітьмі спальні зникла Ольга – Снігова королева, і виникла Ольга ніжна, Ольга зваблива, Ольга близька як ніколи. Її нервово – довгі пальці ще ніколи не були такими ніжними та рухливими, коли почали грати свою пісню ніжності та ласки по моєму тілу, вже відвиклому від такої музики. Некваплива, тягуча як солодкий лікер, повільна музика змушувала мене забутись і прислухатись – в ній чулась музика сфер, музика простору. Наставав час зіграти свою партію, моє сподівання, що я не буду грати соло, було не даремним.
Це була музика двох сердець, танок двох людей, танок поцілунків та ніжних доторків, відкривання один одного по новому. Все було ніби в перше, і ніжні округлості грудей, і аромат дівочого тіла, плаский живіт нервово піднімався то опускався, викликаючи в мені цілу бурю почуттів. Пізнання нової Ольги, її тепла, ніжності, викликало нову хвилю розчулення, і дівчина обережно виціловувала мої очі, вбираючи в себе зрадливу вологу щастя та радості. Танок любові в момент абсолютного єднання змушував пірнати на дно повного щасливого забуття, то виринати за новою порцією повітря, поцілунків, відчуттів. І не відомо скільки він тривав, день, рік, чи одну мить в яку вміщається один удар серця. Спалах задоволення освітив весь мій Всесвіт, вибух наднової по зрівнянню з ним – свічка запалена в ясний полудень; відлунням крику, зойк Ольги.
Втома, упокоєння лежали на моїх плечах важкою хвилею, роблячи не можливим кожен мій рух. В навколишній темряві різонуло по очам спалахом запальнички. Вогник сигарети опинився біля мене, інший біля Ольги. Вогник затяжки освітив погляд дівчини, вона сиділа поруч підігнувши під себе ноги. В темряві визначаються самі тільки контури її тіла, зате внутрішнім поглядом бачу більше ніж будь коли. Бачу сяйво її очей, сяйво її тіла; легку усмішку інколи висвітлює вогник сигаретної затяжки.
\"Що це було?\" – стан ніби щойно отямився після тривалого забуття, ніби побував в руках Творця. – \"Це справжня я, така, якою маю бути з рідною мені людиною. людиною, дорогою за все. Я відкрилась тобі ще не зовсім, у тебе ще буде достатньо приводів для психів, але лід рушив, як говорив великий комбінатор.\" – \"Я вже не так тобі байдужий?\" – \"Навпаки, ріднішої за тебе людини у мене більш не буде, мені ще далеко до повного відчуття, та саме з тобою я стану живою людиною, зможу повернути собі здатність відчувати і кохати тебе. Твоя ніжність була такою пристрасною, що я на мить відчула... я на мить відчула тебе.\" – Слова Ольги підняли нову хвилю розчулення, вона була так поруч, що вткнувся головою в тепле стегно не в силах стримати сліз радості. Відчув аромат її молодого тіла, змішаний з ароматом виділень, її обережно – пестливі доторки в намаганні заспокоїти. Положення було до того приємним та затишним, що я тільки повернувся на спину, обіймаючи поглядом ніжні, тугі пів кулі грудей; відчуваючи на собі лоскотання кінчиків волосся Ольги, яким вона водила по моєму обличчю.
Ідилію урвав стандартний дзвінок телефону, навіть не дивлячись на номер зрозумів – дзвонить сестра. Згадали нарешті родичі про моє існування, гостей провела, тепер є де розмістить. З такими думками підніс слухавку до вуха. – \"Так, Ярина?\" – \"Влад, ти в Одесі? Чому не зайшов?\" – \"Ярино, в першу чергу вітаю з Новим роком, в Одесі пробуду ще кілька днів, сьогодні можу зайти.\" – \"Я в татка, тобі буде складно приїхати на Кишинівську?\" – \"Я під\'їду до дядька, все рівно давно його не бачив, там і зустрінемось.\" – не прощаючись натиснув клавіш відбою. Настрій було збито, нервовість сестри передалась мені. Тільки й глянув на дівчину з жалем. У відповідь усмішка заспокоєння. – \"У нас ще буде достатньо можливостей усамітнитись, - за якусь мить погляд став холоднішим, від неї війнуло ледве помітним холодом, звичайна зміна настрою.
– Ти ще маєш тут справи? тебе в підсвідомості ще щось хвилює?\" – \"Так, на кладовище, - перехід настрою і по мені пройшовся. – Там мої перші єдині друзі, Саня та Ярославна. Ти вже добре про них знаєш, я їх часто згадував в розмові з тобою, і читаючи мою пам\'ять. Піти до них мій обов\'язок.\" – \"Добре.\"
Великий букет жовтих хризантем на білий від снігу пагорб могили, відчуття гіркої втрати душило мене кожного разу коли я бував тут. Вона була відкритою, чистою дівчиною, мрією кожного чоловіка, а дісталась моєму другу. Вони були до того рідними один одному, що ніколи не сварились, могли знайти спільну мову за будь яких обставин, подібну до них пару я зустрів тільки через кілька років коли познайомився з Марією та Максом. Та доля була невблаганною – повернулась іншим боком до всіх хто її люби, забравши її з цього світу.
Пляшка нульової \"Балтики\" стала по центру іншої могили. Тут був Санька, друга пляшка затиснута в руці. Саме про нього співається в пісні групи \"Арія\" \"Безпечний ангел\". Таким був Санька, чистим та відкритим для друзів, готовий прийти на допомогу любої миті, той чий номер мобільного до цього часу зберігається в пам\'яті мого телефону.
Витираючи залишки сліз – відвідування дорогих мені могли завжди викликало приступи істерики, я ж міг обох вилікувати, чи подовжити їхнє життя, але не встиг, не згадав, вони обоє вели повноцінний образ життя – сів до теплого салону таксі. Не виразний погляд таксиста в задньому дзеркалі, і подібне цьому запитання: - \"Куди зараз?\" – \"Зупинимось біля \"Фуршету\" на Добровольського, а потім на Кишинівську ріг капітана Кузнєцова, там і розрахуємось.\"
До будинку дядька заходив з легким негативним настроєм, не люблю коли мене вважають дитиною, і пробують проявити дорослу опіку. Як було з дядьком, з сестрою, як і з іншою чисельною ріднею, давно втратив надію знайти спільну мову. З всієї рідні тільки Ганя намагалась мене зрозуміти, і підтримувала коли була в цьому потреба, саме від неї не йшла ця опікунська нотка, яку так не люблю. Ми там пробули буквально кілька годин, ніколи не любив застояної атмосфери домівки дядька, і стараннями Ольги моє відвідування рідні пройшло досить не погано; всі зайві запитання зникали в момент їх виникнення в свідомості моїх рідних.
Перебитий ранком добрий настрій, так і не появився. В машині Ольга тільки ніжно притискалась до мого плеча, зігрівала шию гарячим подихом; визирала з мого плеча як мишеня з нірки переляканим, настороженим поглядом. Несподівано відчуття визначної події, визначної для нас обох, дамоклевим мечем, повисло в повітрі. Події, яка перекреслить жирною лінією всі наші молоді плани і мрії.
В районі Пересипського мосту, на пожвавленому перехресті, ми помітили тумбу для афіш, і дуже свіжа афіша сповіщала про приїзд в Одесу цирку – шапіто Кобзона; нижче говорилось про чисельні атракціони, і анонсувався приїзд в Одесу \"справжнього дельфійського оракула, що віщуватиме вам майбутнє\". Подивившись один одному у вічі пригадали циганку, її панічні слова про оракула, і зрозуміли один одного. Ольга попросила шофера їхати до цирку.
Шатро цирку розкинули на великій площі на території Аркадії; ще здалеку було видно натовп людей, що йшли до цирку або від нього. І вагончики з атракціонами, що утворювали своєрідну огорожу навколо шатра. Найбільше людей було навколо вагончику, з барвистою вивіскою\"Дельфійський оракул, пророкування майбутнього\". Ми стали в кінець черги. За пів години стало зрозуміло – це на довго. За годину виникло бажання випити кави, після пригощання в дядька першило в горлянці. На мою пропозицію випити кави, Ольга вперше відмовилась. Довелось і собі відмовитись, без Ольги кава не кава, а помиї.
З вагончику періодично виглядувала дівчина і запрошувала наступного; я на власні очі бачив тих людей, яким відкрити майбутнє, або розказали про минуле, бажання йти туди з кожним разом зменшувалось, але вперто стояв поруч Ольги. Цього разу дівчина нікого не запросила, кілька хвилин уважно оглядала натовп, а потім голосно крикнула: - \"Полковник, на вас чекають, заходьте.\" – Мене трохи труснуло, але не подав вигляду, чи мало тут полковників. Коли дівчина загукала в третє, і люди почали скептично озиратись навколо, Ольга коротко мовила: - \"Ходімо, тебе кличуть.\" – \"Ти впевнена?\" – \"Ти один Полковник.\"
Що перш впадало в око, коли ми зайшли до вагончику, великий круглий стіл, кришталева куля, східного типу жінка в чорному вбранні готеси; все інше пропадало в густій темряві – світила тільки лампа над столом. Тихим та не виразним голосом нас запросили сісти до столу. Сідаючи поруч Ольги, помітив з якою цікавістю за мною спостерігають, появилось враження, що тут чітко все зважать, вичислять кожне слово та дію. Коли на столику появилась кава в маленьких чашечках, а куля була накрита чорною хусткою, жінка за столом тихо мовила: - \"Було б за краще вас запросити по одинці, та вже так трапилось, що ви поєднані. Та завжди лишається вибір, право на вибір є, навіть, у вішальника. Ти, - вказівний палець мало не попав мені у вічі не дивлячись на відстань, - що вибереш? Славу? Відомість? Довгоногих красунь з пишними грудьми? Гроші? Чи сплеск відомості, сповнення великої мрії, довге життя, сповнене постійної праці і турбот?\" – Слова оракула викликали іронічну усмішку, я не вірив в оракулів та ясновидців(Ольга з її яснобаченням інша мова) після одного випадку – я прийшов до ясновидиці, і постукав у двері. Ви думаєте, що я почув? \"Хто там?\". Тому вирішив заперечити, але встиг сказати одне тільки слово: -\"Вибачте...\" – і мене перебили. – \"Це ти вибач.. завтра на тебе чекає радісна новина, від того, що ти все дізнаєшся зараз, нічого не зміниться. Марії вдалось домовитись про видавництво твого роману, ваша довіреність про її юридичне представництво у цих питаннях було зроблене саме вчасно. Тепер можеш говорити про свій скепсис, тут не буде слів Азазалелло Маргариті, коли він запрошував її на бал до Князя пітьми.\" – Я був до кінця вражений. Саме ця картина, з відомого фільму по роману Булгакова \"Майстер та Маргарита\" виникла в моїй пам\'яті. Скепсису не було, і оракул продовжила: - \"Перед тобою стоїть вибір, можливо, самий великий в твоєму житті. Дивись, не помились, виправити положення ти ніколи не зможеш!\" – \"Слава та відомість, - почав думати в голос. – Я й так вже відомий, вчора мене впізнали тут, в Одеському Гор – саду. За славою я ніколи не ганявся, і не розумів людей, що її прагнули. Стосовно довгоногих блондинок, з силіконовими грудьми, цікаво, дуже цікаво, - в короткій паузі відчув на собі спопеляючий погляд Ольги, і зробив вигляд, що його не помічаю. – Та бачите, я вже давно вийшов з того віку, коли вабили штучні красуні, можливо вони й чогось варті, але вони порожні. Я давно знайшов свою. Єдину та не повторну, іншої мені не потрібно, вона варта тисяч, міліонів тих красунь, про які ви згадували.\" – Після моїх слів жар на спині змінився легким, приємним бризом, що так добре пестить розпаленіле після любощів, тіло. – \"І ти готовий повірити в Творця, повірити в кохання, повірити в те, від чого раніш відрікався?\" – \"Тільки з цією дівчиною. Я не вмію кохати, але всі мої думки, весь мій світ замикається на цій тендітній дівчині.\" - \"І ти готовий й так далі говорити і думати, навіть, не знаючи її минулого? Готовий всім пожертвувати заради неї?\" – Я опустив голову. Оракул була правою, я дуже мало знав про Ольгу, її минуле життя. Та видно зараз вирішується доля всього подальшого нашого життя. І як головою в низ з урвища у воду, не знаючи яке дно і як близько воно від поверхні. Відповів: - \"Так, я готовий?\" – Сили, впевненості, в голосі було достатньо, щоб оракул зробила висновки в грі, відомій тільки їй. – \"В твоєму житті було багато помилок, прикрих розчарувань, що змушували кожного разу робити переоцінку цінностей, юначе з серцем дитини, свідомістю лицаря та авантюриста. Дивись, щоб ти знову не випив гірку чашу, адже не знаєш з чим тебе звела твоя доля зараз. Дівчина, що поруч тебе, вона не даремно з\'явилась в твоєму житті, коли ти був на межі повної апатії, повного невір\'я в світ і самому собі. Подібні їй люди проходять в цей світ для випробувань тих, кому вони починають належати. Випробування для тих хто поруч, і для самих себе, випробування почуттів. Знання про це отруює все життя, і тільки витримування всіх випробувань робить їх ще сильнішими, дає змогу кохати, кохати до самозречення. Людина, яку вона покохала, віддала свою юність, знала це все. Людина великих здібностей та сил, тоді вона була відома під ніком Антарес, король байкерів. Він добре знав про твою дівчинка кохати і віддавати себе всю цьому почуттю, і про випробування, які ти несеш за собою. Він злякався твоєї молодості, юності, злякався відповідальності, надто великим тягарем для нього виявилась можливість кохати дівчинку, адже проти нього ти дитина. Та коли б він тільки злякався, це ще пів біди. Знаючи про твою силу кохати, зрадив тебе. Це з його подачі тебе зґвалтували, і лишили побитою на узбіччі; і тільки це лишив в пам\'яті, приспавши в тобі твою головну силу, про все інше я мовчу, ті сили в тобі не основні, тільки для полегшення життя, і як фактор для випробувань. Забрав спогади про себе. Для чого він це зробив? А, щоб ти не могла нікого іншого покохати, щоб тебе не покохали... – Ольга глухо плакала у мене на плечі, хотілось плакати і мені, та зусиллям волі змушував триматись. А оракул продовжувала. – У вас спільна дорога, і ви маєте зробити спільний вибір. Спробувати знайти Антареса, і змусити його повернути дівчині силу кохати. Або ж з самотужки пробувати розбудить цю силу, але на це піде дуже багато часу і сил. Це ваш вибір, зробіть його, та не чекайте, що один з них буде легким і встелений пуховими подушками. Ти, юначе, маєш пам\'ятати, ти зробив вибір бути з дівчиною, повернення назад не буде!\"
Підтримуючи один одного, ніби в цьому був сенс життя, чи опора на яку можна просто впертись коли згублено власну точку опори, ми вийшли з вагончику. Ніби під ковпаком не помітності доплентались до закритого пляжу. Холодний вітер рвав поли пальто, вихолоджуючи й так холодну душу. Присівши у мене за спиною, як за надійним захистом, Ольга плакала навзрид захлинаючись власними сльозами. Її тіло било істеричне тремтіння, з горла виривались істеричні викрики. Саме вони й вивели з глухої прострації, в яку впав після слів оракула. Раз мою долю поєднано з долею Ольги, то нею відтепер і маю перейматись, і більше ніж самим собою. Так було завжди у ставленні до жінок та дівчат, що були колись поруч мене, і буде завжди в ставленні до Ольги. Тут ніби полуда спала з очей. Слух, як ножем по серцю, різонули її схлипи та істеричні сльози. Впав на коліна поруч неї, обережно посадив собі на коліно, і заховав від вітру під полою пальто. Ольга тут же вткнулась обличчям під пахвою, ніби там захист від всього світу, заспокоєння від болю першої зради. Можливо так і було, поступово схлипи стали тихішими, нервовий дрож перейшов в легке тремтіння. Трохи відхилившись жестом попросила сигарету. Після кількох квапливих затяжок, випускаючи дим, Ольга жалібно мовила: - \"Боляче... як боляче. Я давно вважала себе мертвою, майже рік. Потім той перший біль від тебе... але той біль ніщо по зрівнянню з цим.\" – Я тільки заспокійливо погладжував по спині, голівку, що так довірливо притулилась до моїх грудей. І відчуваю наростаючу вагу відповідальності.
Я ніколи не боявся відповідальності, не уникав складностей пов\'язаних з нею, і намагався йти вперед з гордо піднятою головою; не важливо, що моя відповідальність раніш, крім мене, нікому не була потрібною. Зараз була віра, відчуття, що все не даремно.
Допоміг встати дівчині з піску, дбайливо струсив пісок з пальто, панчіх. Змучено усміхаючись, без сило повисла у мене на руці. – \"Вибач, я як розбите корито.\" – тихо мовила вже перебуваючи на межі не притомності. Мені було не менш важко, але розслабитись собі не дозволяв. Не було іншого виходу, тільки й обійняти дівчину за талію, міцно притиснути до себе, підняти в повітря і так нести. Ольга слабо перебирала ногами в повітрі над землею, роблячи вигляд, що йде.
До номеру вже заніс Ольгу на руках. Як малу дитину роздягнув, обережно поклав до ванної, пустив гарячу воду. Тільки після цього квапливо скинув верхній одяг, замовив і отримав гарячого молока з медом, ступаючи босими ногами по підлозі, зайшов до ванної. Повністю розслабившись, по шию в гарячій воді, Ольга наче заснула. І тільки на мою появу повільно розплющила очі. Сівши на край ванної, обережно при підняв голову, і почав поїти молоком. Вона зробила кілька слабих ковтків, потім ще кілька під мої вмовляння, і слабо похитала головою. – \"Я зовсім ослабла, вибач, Полковнику. Я не хотіла бути тобі тягарем.\" – Раніше б ці слова боляче різонули по душі, зараз тільки болісно усміхнувся. – \"Ти ніколи не будеш мені тягарем. Так вже сталось, що ми стали один одному опорою та підтримкою. І разом ми все подолаємо, знайдемо наше кохання.\" – Ольга слабо усміхнулась, гаряча ванна, та молоко з медом робили свою справу, в усмішці появились нотки іронії. – \"І ти більш ніколи не будеш згадувати свій девіз \"я не вірю\" і лишиш в спокої Станіславського?\" – \"Так, моя маленька, так.\" – Ольга радо усміхнулась, забрала мою руку і притислась до лодоні своїм обличчям. З цим жестом подяки відповідальність за неї, відповідальність перед Творцем, перейшла у іншу фазу, і не так відчувалась на плечах. В глибині душі ворухнулась думка – з моїм ставленням до Ольги відповідальність ставатиме іншою, розділена навпіл.
З пізнанням свого минулого, з яким можна порівняти нове народження, переосмислення сенсу буття, Ольга стала іншою. Це впадало в око одразу, як тільки стала перед мною в ванній коли її витирав рушником. Зникла доросла жінка, що все пізнала, яка тільки грала сімнадцяти річну дівчинку; зараз перед мною стояло засоромлене дівча, з опущеними від сорому очима, і руками якими намагається прикрити свою оголеність. З думками стосовно переосмислення свого ставлення до неї, поніс дівча до спальні. Тепло вкутав у ковдру, ліг поруч. Вона одразу ж сунула голову під руку, випустила подих полегшення коли її голова опинилась у мене на плечі. Один бік відповідальності вже визначився – мені, з власним життєвим досвідом, не важливо яким, але досвідом, буде необхідно перемінити погляди на життя, погляди на наше спільне життя; вчитись за ново багатьом речам. І звичайна річ, я й далі буду схилятись перед її розумом, знаннями. Від Ольги, навіть через ковдру, йшла хвиля тепла, того тепла якого так не вистачало. Відчувши мій стан, вона сильніше притислась, накинула на мене край ковдри, перекинула через мене ногу, руку, тим самим віддаючи себе цілком і повністю. Так тулячись всім тілом, вже засинаючи, Ольга тихо прошепотіла: - \"Тільки не в здумай ставати іншим в ліжку, я не гублю надії тебе знову відчути.\" – На її слова я тільки усміхнувся, з якогось боку вона лишається сама собою, іронічна, цинічна, байдужа – тільки не до мене – та холодна. – \"Добре, маленька, добре. Спи, набирайся сил.\" – \"Сплю...\" – вже за хвилину спокійне дихання свідчило про міцний сон, вона вміла засинати швидко, як вміють тільки діти.
Тільки зараз коли в спальні залягла повна тиша, а темряву розганяє німе світло телевізора, дамоклів меч вибору навис над головою, і відчув яка велика прірва розділяє мене від зараз і мого минулого. Виходу нема, не можна двічі увійти в тут ж саму річку, для мене єдиний вихід йти по обраній дорозі, не оглядаючись назад. Ось тільки у мене дві дороги, і саме я, тільки я маю обрати на який шлях мені стати. І Ольга, без слів вагань та заперечень, прийме моє рішення. Ось іще один бік відповідальності – без заперечне приймання мого рішення, щось подібне я вже чув, тільки тоді це було зв\'язане з християнськими вченнями про шлюбне життя; а ми й не закохані, але наші долі пов\'язані сильніше за будь який шлюб. В шлюбі я вже був, більш не хочу. Але ж це дівча, воно таке миле, рідне моєму змученому серцю, рідне порваній душі, так хочеться допомогти віднайти свою силу кохати, хай будуть випробування, якими б вони не були, ми їх витримаємо. Адже ми разом! Думок про значно легшу дорогу простого життя, без думок про пошуки Антареса, не виникало.
Думки почали втрачати свої форми, під блимання телевізора починав втрачати зв\'язок з дійсністю, свідомість почала заспокоюватись, і тільки якась її частина стежила за рівним подихом Ольги. І тільки Ольга проснулась, я вже заспокоївся, вона допоможе прийняте рішення ще раз роздивитись під кількома ракурсами.
Вже стало її звичкою сідати поруч мене підгинаючи під себе ноги. Обоє запалили. \"Як ти почуваєшся?\" – \"Значно краще, тільки я більш не хочу проходить через подібні випробування.\" – Від сказаного сумним голосом, прийняте рішення почало здаватись не вірним. – \"В такому випадку ми маємо готуватись до самостійних спроб відкрити здатність кохати...\" – \"Ти прийняв рішення?\" – Ольга широко подивилась мені у вічі. В її погляді була готовність до всього. Вона дівчина – доля, дівчина вибору, і її призначення пройти поруч всі випробування які ж і сама за собою несе; пройти без жодного слова нарікань чи осудження. У нас же було тільки дві дороги, чи не надто багато для двох людей, хай і вони мають деякі сили, коли більшість людей мають тільки одну, та й то не розуміють цього. Дві дороги! Перша – цілковита гарантія спокійного життя, можливий комфорт та достаток, і постійний пошук можливості повернути дівчині силу кохати; і жаль, жаль, що виникає через роки за втраченою можливістю піти іншим шляхом. Це вже мені знайоме, дуже знайоме.
Друга дорога – вона готувала постійні випробування, постійний пошук, адже важко знайти людину тільки по ніку, і доріг в світі багато. І постійне випробування готовності кохати, готовності бути опорою в важкі хвилини життя, допомогою і розрадою, готовністю бути поруч і нести щастя один одному.
На яку з них вийти вирішую тільки я, і тільки я. Ольга ж тільки йде за мною. І намагаючись стримати тремтіння в голосі, важливі рішення приймаються важко, особливо коли на плечах така відповідальність, тихо мовив схилившись до дівчини: - \"Як тільки зійде сніг, і просохне асфальт, ми вийдемо на дорогу, і тільки горизонт буде знати, що нас чекає далі. Як тільки виходжу на роботу подаю заяву на звільнення, руки ноги є, якось зароблю на шмат хліба та літер палива.\" – \"Ти справді готовий зробити спробу знайти Антареса? І готовий піти на все?\" – Ольга не вірила, вона добре знала мене, і мою не рішучість в прийманні подібних рішень. – \"Так, маленька, я готовий. Мені головне, щоб ти була поруч.\" – \"Я завжди буду поруч, куди б нас не завела дорога, - їй здалось цього мало, притисла мою долоню до свого серця. – Поки мені не дано можливості кохати, та вся моя ніжність, вся моя молодість, вся я належу тільки тобі, і прийму без нарікань все, що ти мені даси.\" – \"І тебе не лякає мій гіркий досвід, мій вік, адже я на багато старший тебе?\" – \"Оракул вірно зауважила, ти людина з світоглядом романтика та авантюриста, розумом та серцем лицаря та дитини. Поруч з тобою і затишно і спокійно, а твоє минуле, тому воно й називається минулим, що минуло. – Ольга зробила паузу. Накинула довгого халата, замовила в номер кави. Поки принесли привела в порядок волосся. З чашечками кави знову сіла поруч підігнувши ноги під себе; пауза дала їй можливість зібратись з думками і критично подивитись на всі наші справи. – Тобі нема потреби писати заяву на звільнення, я не думаю, що пошуки займуть так багато часу. У тебе скоро законна відпустка?\" – \"В кінці лютого.\" – \"Прекрасно, за відпустку ти пройдеш необхідні курси тренування, завершиш всі свої справи, в перших числах березня можна було б написати заяву на свій рахунок, припустимо на пів року... Я вже постараюсь, щоб тобі її підписали. – В очах Ольги промайнули мрійливі вогники. – У мене в гаражі стоїть новісінький байк, як тільки навчишся їздить, він буде твоїм.\" – \"Я вб\'юсь на байку, і вб\'ю сам байк.\" – Ця перспектива мене мало радувала. Та Ольга вже вміла мене заспокоювати, тепло її долоні давало віру в себе. – \"Не хвилюйся, і довірся мені, я підготую пакети інформації, які хочу записати в твою свідомість, до початку твоєї відпустки. Не хвилюйся, і пам\'ятай, я завжди поруч, будуть моменти коли за твоєю спиною, коли ти за моєю, але поруч.\" – \"Нам потрібно вертатись в Київ\". – \"Квитки вже замовлено, варто подати паспорта в касу, і ми отримаємо їх за кілька хвилин.\" – усміхнулась Ольга.
ID:
371157
Рубрика: Проза
дата надходження: 16.10.2012 08:03:21
© дата внесення змiн: 21.10.2012 13:47:02
автор: ПОЛКОВНИК
Вкажіть причину вашої скарги
|
