Звук телевізора з кухні проходить через зачинені двері моєї кімнати. Сьогодні його не буде, сьогодні я його не почую – ми не домовлялися. І тому я можу ще спати, незважаючи на ніби тихі розмови батьків та посуду.
Прокинулась без нього і більше не можу провалитись в міцний сон, як раніше, лише на секунду заплющивши очі. Навряд саме він у цьому винен, той, хто кличе мене лише зранку, а потім більше не турбує, той, чий ненависний голос так не хочеться чути.
Перші декілька хвилин намагаюсь пригадати ранковий сон, але марно і лише згадується вчорашній вечір. Не люблю вранішнє відчуття нереальності, фальшивості гарного самопочуття, бо через кілька хвилин прийде правдивий спогад вчорашньої розмови.
Сьогодні можна спати довго, але лише шоста і вже повна голова думок. Прокляті очі не хочуть занурити мене назад у ранкові марення.
Встаю. Холодно і важко йти. Зайти на кухню у ковдрі о шостій ранку? …мама одразу почне питати. Не хочу. Пішла до батьківського ліжка, залізла іще під одну ковдру і знайшла пульт. Тепер же ж ніхто не здогадається!
Мультики. Мультики. Новини. Ні, таки мультики. Сподіваюсь на допомогу незаконних дітей паперу та олівця. О Дісней! Знав би ти!
А таки стає краще. Біль не зникає і навіть не стає меншим, а просто стає звичкою. Тіло, голова починають налаштовуватись на його хвилю. Стало тепло і затишно. Дві ковдри, не своє, але ще більш рідне ліжко і дивний стрибаючий кріль знають свою справу.
Я вже знаю рецепт від болю, своє власне незапатентоване заспокійливе. Тоді коли на місце паніки приходить здоровий глузд. Вчора хотілося плакати, бити голову руками, бити руками коліна, коліна, коліна!і знову голову! Сьогодні хочеться спокійного болю, простої отрути і ніякого пафосу.
Приводить до свідомості звук ключа в дверях, тихо пішли, на диво тихо. Півтори години десь випали. Пів на восьму. По телевізору новини. Новини. Новини. Мультики. Ні, таки новини.