«Siehe die Blumen diese dem Irdschen
Denen wir Schicksal vom Rande des Schicksals seihn –
Aber wer weiß es! Wenn sie ihr Welken bereuen,
Ist es an uns, ihre Reue zu sein.
Alles vill schveden. Da gehn wir umder wie Besch werer,
Legen auf alles uns selbst vom Gewichte lutzu*cket.
O was sind wir den Diengen für*r zehiende Lehrer,
Weil ihnen ewige Kindheit glückt»:
«Як квіти довіряються світу… Яка тут тиша!
Ми їх рвемо відмірюючи час…
Ширяти хочем в піднебессі. Та ми їх тяжеліше,
Розчавим все, - у захваті жадоби влади.
О вчити нам кого?!..
Навчитися б скоріш
Тріумфу і дитинству вічному речей.