Ти спав на моєму плечі, не розуміючи,
що це востаннє.
Кучеряві янголи нагорі
бурмотіли щось про вічне кохання.
Ми плакали безмежним теплом,
вирізали з газет щасливі історії.
Я напувала тебе молоком,
розповідала про банальні університетські справи.
Я відчувала тебе за запахом.
Ти пахнув чорними оливками.
Хоча відверто стверджував,
що не їси їх. Хоча й варто.
Вони з вітамінами.
Ти спав тоді, а твої сни
було розібрати зовсім не важко.
Вони бавились, наче діти
їм було весело ,хоча трішки страшно.
Ти вийшов з мого дому
зі скуйовдженим волоссям близько опівночі.
Обвів мене ніжним поглядом
і сказав : "Я повернуся завтра, чекай мене!".
І я пообіцяла чекати.
Насправді ж спакувала речі.
Мої друзі в білих халатах
відвезли мене в сіру коробку
з такими ж, як і я сірниками.
З такими ж, як і я, знеболювальними.
Я плакала. Було страшно.
Мене зв'язували двома рукавами.
Ти продовжував приходити до мене додому,
роздирав стіни нігтями,
купляв хліба, тепле молоко,
влягався на підлозі під куполом диму й чекав.
Ти був вірним собі і мені.
Ти чекав, чекав до останньої ночі,
аж поки мої друзі - білі лікарі-
не повідомили, що я в морзі.
Ти залишився жити в мене,
відкривав і читав мою пошту.
Якби ти знав, що тоді востаннє
твої сни стрибали в моє волосся...
