Він соромно дивився їй у очі
Та гордість не дозволила йому,
Хотів сказати він тієї ночі,
Що так кохає лиш її одну.
Та все ж змовчав. Так билось серце в грудях
Від тих думок: “ Вона, не зрозуміє …’’
І бачив її образ в чужих людях.
Та замінити кимось не зуміє.
Чому ж так легко іншим це сказати?
Чому для інших серця не існує?
Він сотні раз хотів її обняти,
Сказати як кохає і цінує.
Весь час мовчав. Змінити щось вагався.
Весь час чекав, а що? – і сам не знав.
Для інших без усмішки посміхався.
Та не помітив, як її втрачав...
Він соромно дивився їй у очі.
Він плакав, він кричав: “Я так кохав.”
Але то було фото в світлі ночі.
Він так багато років промовчав.
І лиш тепер, в молитвах , так відверто,
В коханні зізнавався він щодня…
Кохання – лиш воно було безсмертне,
А не вона , так прикро, не вона.