Тоді, коли всіх розбирає сон і починають снитися сни, у нічних кафешках ще тягнуть нескладну розмову загублені часом, ми йдемо на поїзд, щоб познайомитися із заздрісниками-висмоктувачами життя. Чорний асфальт, як чорнильна лінія на білому аркуші паперу, веде мене на залізничну станцію. Боковий зір час від часу бачить сни-продовження, мурахи бігають по спині, але розум перемагає. Ввижаються скривавлені розшматовані тіла із замерзлими страхами обличчя, зсудомлені, і зіниці їхніх очей чомусь повернуті до очних кутиків, ніби вони померли від образів, які я бачу ледь не щодня – так і не змогли зрозуміти, що це ілюзія смерті… І розум знову перемагає… Я знову починаю думати про омріяний будинок, про свою невеличку майстерню, де я зможу ночувати, пославши перед цим подалі безвекторних людей. А це місток. Як памʼятник річці, якої вже давно немає. Яскравий образ боротьби людей із стихією, яка його постійно підмиває, розмиває та краде по міліметрах від цієї лінії, яка веде у долину смерті.
Весняний мороз навіяв пилюку на китайські капці з порваними шнурками. У цю пору можна справити нужду будь-де, де заманеться – і це прекрасно. На вокзалі мій портфель допоміг утримувати голову рукам на колінах.
Трійка (заробітчани, певно) розпили пляшку горілки і голосно заговорили, а потім здогадалися і вийшли на перон (ні, мабуть, покурити).
Відбиток таксофона на стіні – як знак від картини Леніна.
Темний поїзд роздратував світловими зайчиками. Закриваю очі – крики, стогони, погляди голодних вампірів, які хочуть відкусити життя – моє, напевно, моє, їм немає різниці чиє… Так, так, я буду майструвати сонячні колектори, адже мій будинок повинен бути прикладом енергозбереження та екології. Так, цей вир турбот та хатніх проблем заспокоює. Я знову спускаюся у свій світ – льох, де насолоджуюся тушонкою, закрутками, салом, ковбасою; рохкання, квокання, крякання, скрип вітряка, скрегіт воріт, запах сухого дерева… Усе.. Тіло спить. Як добре… Життя… Життя.
Моя водонапірна переповнена, я похапцем підхопився, взув капці, шнурки із ґудзами засунув усередину – і побіг у туалет пропалювати лазером дірку у металевій лійці із педаллю, яка опускає нас на землю, спраглу добрив від вічно голодного людства.
У боковому купе навпроти закалатали ложки, задрижав будильник на поясі. Пара, мабуть, новоспечені чоловік і дружина, перешіптувалися про щось своє і по черзі вставали та кудись ішли, а той, хто залишався, ніби крадучи з пакетика на розкладеному столі (це він, напевно, скрипів усю ніч), потайки їв ласощі. Хлопець при цьому якось дивно обсмоктував кінчики пальців, а я переживав від незручності, ніби це мій знайомий або син. Провідниця пройшлася по вагону, посмикала усіх за ковдру або ногу, нагадавши про уже близьку зупинку – кінцеву.
Це місто вщент замальоване чорнилами, так що не видно навіть паперу і кордонів ліній, їхнього значення. Люди розсипалися по перону, як блювотні маси, змлоєні поїздом, заполонивши проходи і східці. Більшість бігли у місто, а дехто (що найбільше дратує) зупинявся, ніби ошелешений, з майбутнього або минулого – хотілося кинути його під ноги і затоптати у смерть, щоб не заважали напрямку і мріям.
Як ложка з макаронами, наш натовп хлюпнувся у шлунок метро, в заплутаний кишківник якого мене пускають безкоштовно, ніби приреченого на перетравлення у цьому направленому хаосі знудьгованих за сонцем людей, які ніби шукають виходу із заплутаного лабіринту життя, на кожній зупинці якого ти знаєш, яка буде наступна.
Ну ось. Випливаю із глибин, не досліджених вченими, з багатьма невідомими, не відкритими ще донині типами людського егоїзму.
Ось воно – світло. Сонце ще ненастирливо світле, хоч і дарує лагідні теплі лизі по щоках. Іду по вулиці великого науковця, народженого Петром, що довів існування оцієї – без рук і ніг – гарної жінки, яка, напевно, лікувалася у відділенні пухлин кісток і мʼяких тканин. Тут поле смерті, де вмирають, оскотинившися, здеградувавши як особистості, які шукають щось, чого і самі не знають.
Лікарі – спостерігачі. Жмуряться від наївних хворих, які ще не зрозуміли, що їхній шлях до води пересипали піском і цей вʼюн заплутається на зʼїдення.
Це місце для мене священне. Тут я зрозумів, що смерть – це не боляче. Вона більше схожа на засинання без снів і зайвих думок. Просто бах! – і силі пішли, тільки очі мимоволі видають, що ще не все втрачено. Я сюди приїжджаю раз у півроку – і щоразу згадую про те, що пройшов, та намагаюся зрозуміти, що у цьому найголовніше, щоб порадити іншим. Але залишаюся невпевненим у цьому. На потім.
Здав документи із відображенням своєї долі в розрізі. Шість місяців потому. Найскладніше – це опустити очі і не дивитися навколо. Бо страшно. Тебе кожен кусає за будь-що із здоровим кольором. Наполеон втік із уже зайнятого міста, залишивши згарища, розкидані по всій його території.
Все добре. Фу-у-у-ух… Згарища, як памʼятники війни, сховані під закостенілими посмішками грудей – свідками, рубцями в памʼяті.
Нагло користуюся туалетом у відділенні, не переодягнувшися у халат. Адже я хворий назавжди. Ним. Йому я залишив мої пухкі вени і яму, вилежану у ліжку, цей матрас – зліпок померлого….
Я народився знову у день свого народження, коли мені повідомили, що я ще трохи поживу. І що молодець – витримав. Але, на відміну від першого свого народження, цього разу я це чув, розумів і усвідомлював.
Мене шпигали наркотою стільки, скільки я захочу: і коли мені боляче, і коли душа болить, бо таке враження, що і її розітнули. Всім говорив, що хворий, і що це тільки початок, що попереду незліченна кількість випробувань можливостей організму – так легше спілкуватися із однопалатниками, які, як мені здається, щось приховують – чи не смерть у кишені? чи надію? Щоб не здаватися наївними хлопчаками-мрійниками.
Все. Дорога назад. Додому. Залишивши квіти на цьому могильнику із печерними монахами, які…
Всі люди тут справжні, такі, якими їх мало хто бачить.
Транзитний поїзд – надшвидкий – викинув мене із поля битви, де залишилися мої однополчани – хто із зброєю, а хто її і кинув. Поля, червоного, як поверхня Марсу, – може, від крові виросла на ньому кразелень?
Стрімкий політ. Чарка горілки у спраглий мозок не завадить сьогодні. Можна курити, пити… Сьогодні я здоровий – так, так!
Ну що, пацани-тіні? Давайте розходитися….
ID:
320736
Рубрика: Проза
дата надходження: 10.03.2012 21:27:58
© дата внесення змiн: 10.03.2012 21:27:58
автор: гелий
Вкажіть причину вашої скарги
|
