Життєва проза, музика буття,
А ми прозаїки страшного сьогодення.
Та, щоб ти не робив, назад дороги вже нема,
Не повернути в банку з"їдене варення.
І ти сидиш, і п"єш холодний чай,
Тримаючи в долонях лист від неї.
Давно вже сонце утекло за небокрай,
Не гріють більше серця батареї.
"Пробач, прости, я більше так не можу..."
І в цьому дусі ще сторінки три.
Я розумію, бути злим негоже,
Та ,шо робити далі? Хоч умри.
Що трапилось? Набридло тобі щастя?
Не хочеш більше сонця в небесах?
Так хочеться тебе украсти,
Щодня тонути у твоїх очах.
прокинулася зранку, і не знаю...
чи то був сон, чи наяву твої слова.
шепоче серце: "помираю".
прости, пробач, була я неправа...
