“Надміру личить стати мертвим,
Ніж живим”. Василій Великий.
Нехай йому грець! Яка падлюка сказала, що помирати не лячно? Лячно. Аж до всирачки лячно, особливо коли Смерть стоїть позаду,задоволено мацаючи тебе за дупу,мовляв,яка ж вона солоденька…
А здибались ми з нею при досить звичних обставинах – я лежав на операційному столі. З кожним слабшим ударом серця, вона все ближче й ближче підкрадалась. Без наклепаної блискучої коси, без чорного балахону, як прийнято уявляти. Смерть постала переді мною старезною беззубою тіткою, оголеною,з обвисшими сірими грудьми і целюлітним пузом. Від того всього ставало гидко і моторошно.
І тоді, коли кардіограма перетворилась в довжелезну смугу на моніторі, вона накинулася на моє беззахисне тіло, збуджено й по-звірячому усміхнулася, стискаючи у свої спітнілі обійми. Останнє, що я відчув, то це сморід її гнилого дихання, яке охопило всю операційну.”Нарешті ти мій”- були її слова.
