Порушив ритм, чи то підтримав час,
Ударив в гонг холодного світання
Маленький потяг. Дикий дзвін образ
Перемолов вокзалами востаннє.
Пробач за все, що болем було в нас.
Так холодно і сумно на пероні,
Вологий дзвін волошок відгомів
За вікнами. І тимчасовим домом
Знов стали ці похмурі ритми слів.
Чому ти не відкриєшся нікому?
І річка, вперше білим льодом скута,
Блищить в твоїх очах, немов у сні.
У кожної розлуки є спокута.
Ти не ховався у моїй весні.
А я у очі не вливала руту.
Холодний стукіт перейшов у дзвін.
Чому не подивився ти востаннє
Услід мені? Хоч серце із колін
На мить устало б. Що ж, моє світання
Розвіяв потяг. Сипав стукіт він
На вмерле в твоїм погляді кохання.
Лиш один погляд, один дотик рук!
Та ні. Розбилось серце раптом в болі,
І очі твої стріли ніжних мук
Сипнули, наче зернята у полі...
Який жорстокий блиск людських розлук!
Ударив болем слізної образи
Твій погляд; дивно в розум відгомів....
Зливались в ніжні найрідніші фрази
Востаннє блиски сонця твоїх слів.
Розверз уста закоханого часу
Наш потяг.........
Прощавай........
Ти не зумів......
