Минає час, летить невпинно,
Душа і вітер – безупинно.
Ніхто не в силі зупинити час,
Він часто так бентежить нас.
Дитинство швидко пролітає.
Тоді душа весело грає.
У радощах, емоціях, як у польоті,
Ми ніби відриваємось від плоті.
Тим часом юність поспішає,
Дитинство безтурботно десь минає.
В житті період цей яскравий,
І ніжно-бездоганний, а для любові вдалий.
Та час за нами поспішає,
І за етапом знов етап минає.
Період зрілості прийшов,
І якось непомітно нас знайшов.
Дивлюсь у дзеркало, вже скроні сиві,
Думки про безтурбоття вже не милі.
Любов так ніжно огортає сина,
А у душі чомусь пропали крила.
Ось так із року в рік усе мина,
З’являється у глибині свідомості вина.
Не встигла, не зробила. – І чи буде час?
Він так важливий кожному із нас.
Час мудрості настав. – Невже стара?
А ще недавно я була мала.
До мами з татом пригорталась,
На гойдалці усміхнена гойдалась.
Та сум із серця викидаю,
Не все ще встигла, точно знаю!
Тому спішу я жити і творити,
На благо рідних, адже заради них так варто жити!
Гарно сказали... 
