Білі пелюстки попелом лягали у долоні... Сонце, склавши долоньки-промінчики під голову, у задумах вляглося між білих хмаринок-перинок й заснуло... А на вулиці пахло дощем...
Вона йшла по алеї засунувши руки у кишені своєї спортивної куртки. В навушниках аж гуркотіла музика, якої вона не чула... В голові роїлось безліч думок. На очах блищали сльози. Знову когось втратила. Мала б вже звикнути, але напевно є все ж на світі такі речі до яких неможливо звикнути... Їй було сумно і боляче... А на вулиці пахло дощем...
Перші краплі торкнулись асфальту, почулись перші ноти мелодії небесних сліз. Нарешті ніхто не звертав увагу на неї і на її заплакані очі й душу. Вона з задоволенням підняла погляд в небеса, тим самим дозволяючи їхнім сльозам перемішатись з її власними. Довкола продовжувалось життя: люди хаотично бігали, гуркотіли автівки, усе цвіло, усе буяло і... лише пахло дощем...
Вона дозволила собі зупинитись й помилуватись снігопадом пелюсток, які опадали від важких краплин... Такий собі сніговий водоспад пелюсток... Перша блискавка розсікла небо вогняною гілкою. Загуркотів грім, вона його не почула, бо музика лунала дуже голосно, але відчула його й одразу ж напружилась в очікуванні наступної блискавки... Шалено пахло дощем...
Дощ своїм холодним доторком повернув її до реального світу. Вона відчула що вона не лише існує в цьому світі, а ще й живе,а ще відчула щось схоже на невеличкий, але доволі буремний світ у собі. У її внутрішньому світі були усі кого вона вважала втраченим. Вони усі були поруч... З розумінням цього знову захотілось плакати, але уже не від болю, чи образи, чи суму, це були абсолютно інші емоції, які спонукали жити, насолоджуватись життям, радіти йому... Блискавиці перестали в божевіллі метатись по небу, грім віддалявся і лише досі пахло дощем...
Припинилась злива і лише калюжі на асфальті і запах нагадував про нещодавній дощ. Повсюди біліло від пелюсток. „Ми самі як пелюстки – одні самі опадають, доживши свій вік, інших завчасно збиває дощем або ж вітром. Так, це завжди печально, але якщо навчитись помічати, то усе наше життя – це весна”. Думала, плакала, а все так само пахло дощем...
Сонечко прокинулось, потягнулось промінчиками й усміхнулось, кинувши над землею веселку. Думала, плакала, усміхалась... Білі пелюстки попелом лягали у долоні. Сонце, підперши долонями-промінчиками голову, милувалось весною-життям... А на вулиці пахло нещодавнім дощем...
