Уранці тихо на світанні
Дощі лились. З самого рання
Ще спить фортеця вся туманна,
А тихо плаче Ярославна.
І небо плаче разом з нею,
Сумує з чорною землею.
В Путивлі вітер розгулявся,
В усі щілини вже добрався.
Холодне в замку вітровіння,
Холодне сіреє каміння,
Але не холодно княгині:
Тепло і радість ще донині
Гуляло в серці промовисто
Княгині, доньки Осмомисла.
Понад фортецею в Путивлі,
На чорно-сірім небосхилі
Літає темнеє вороння,
Кружляє чорне гайвороння.
Чому нема вас на стерні?
Чом ви не згинули в огні?
Чому ще зранку ви не їли,
В Путивль каркать прилетіли?
Не дай вам Бог на землю сісти
За тії – горе – лихі вісті!
І плаче-плаче та ридає
Солоні сльози проливає;
Так гірко, сумно, безвідрадно
Безвтішно плаче Ярославна.
І поїть землю слізьми в горі:
„Напилась щедро княжої ти крові –
напийся ж тепер сліз моїх!
Не вберегла ти воїнів своїх,
Дружину мужню погубила,
А половчанам – пособила!”
І плаче-плаче без упину
Преславна руськая княгиня.
„Якби могла – вдягла б кольчугу,
В руку – стремено, меч – у другу,
Коня швидкого осідлала б
Та з князем вряд до бою стала б.
Може, тоді б ми ворога розбили,
Та слави чесної зажили,
Може, б від ворога відбилась,
А ні – за князя смерть помстилась.
А як вже доля та такая,
Із ним разом мертва б лягла я!
А так – одна на світі цім,
Без князя, з горем лиш гірким”
Ридає-плаче, наче дощ,
І кропить слізьми сірий хвощ.
І виглядає-виглядає,
В сирій землі слідів шукає,
Чи чує тупіт десь копит,
Чи як Каяла десь шумить.
Ні, не повернеться дружина,
Дарма надіється княгиня,
Сама фортецею блукає,
Та князя жде все, та чекає,
Ковтає лиш гіркії сльози.
Поки не вдарили морози.
Вітрів холодних більш нема,
Настала тихая зима.
Фортечні мури побіліли,
Тумани в обрії замріли.
І тихо-тихо паде сніг,
Він горя замести не зміг,
Яке застигло в серці здавана.
Все тихо плаче Ярославна
За князем, що не повернувся,
Десь на чужині позабувся.
І перстень подарований князевий
Їй, Ярославні, руській королеві,
До серця тулить, пригортає,
Та князя жде все, та чекає.
І тихо паде білий сніг,
Княгині стелиться до ніг.
В найвищій вежі одиноко
Стоїть вона, не ступить кроку.
В її руках – голубка біла,
Що вирвалась і полетіла.
„Лети, лети, за Дон лети,
аж на край світу, аж туди,
Куди тече ріка Каяла,
Там, де дружина руська впала.
Лети, лети понад землею
Удень, вночі полинь зорею.
Лети у землю половчана,
Лети крізь хмари і тумани,
Лети у землю ту прокляту,
Що не прийняла воїв спати,
Які полегли у бою
Та захищали честь свою.
Вони під небом там лежать
І навік-віки мирно сплять.
Між них і князь мій десь лежить,
Теж, як і воїни, він спить.
Ти до Каяли прилети,
Князя між воїнів знайди,
Крилом омий хоробрі рани,
Моїми гіркими сльозами.
Спитай у вітру, в сонця ти,
Дізнавшись все, назад лети.
І повертайся ти скоріш,
Мені ти вісті розповіш.
А як летітимеш, мов сніг,
Над плетивом шляхів-доріг,
Назад летітимеш, орлів остерігайся...
А краще, краще не вертайся!”
02.10.2008р.
ID:
291425
Рубрика: Поезія, Історична лірика
дата надходження: 07.11.2011 16:59:31
© дата внесення змiн: 17.01.2013 11:29:09
автор: Анастасія Витрикуш
Вкажіть причину вашої скарги
|