він залишав обережно в повітрі свої відбитки,
шість тоненьких життів цілувало пальці.
я гадала, що осінь зігріє чи стане свідком,
свідком наших мовчань чи інакших сенсацій.
та буває, що пізно тягтись пунктиром,
присипати образи пожовклим листям,
пересолені часом латати діри
і настоянки пити бридкі, трав’янисті...
він уповільнює свою ходу,
вивчає на пам’ять уривки поля,
засіяного ним же в позаминулому житті.
одяг мріє про інший колір...
подумки жонглюю його очима,
відбираючи здатність бачити ранок.
ти знав, що звуки бувають святими?
коли картаті серця циганок
стеляться тобі доріжкою внікуди.
зажди...
ще не снилась мені ця музика.
він приміряв нову шкіру... на кілька розмірів більшу,
щоб можна було губитись кожної секунди
навіть там, де зір чужий вивчає занедбане поле ранку.
безкрилі птахи у душі його лаштують зручне гніздечко,
щоб кілька днів не труїтись зіпсованим небом.
шість тоненьких ланцюжків ще вразять братерством,
зв’язавши руки мені з власної волі,
коли він створить цю пісню....
так, коли він створить її,
пересолені часом порізи сплетуться в осінь
і ми зазвучим,
проводжаючи птахів у безвість...
