Саме тоді, коли в їхніх стосунках з Льошею почалися величезні проблеми, вона познайомилась з Кирилом. Він був інший: ніжніший, м’якіший, але головною його особливістю була його «новизна». Маринка дуже любила спілкуватись з новими людьми, хоч і не завжди прагнула до знайомств. Їх зустріч змінила всі її плани на літо. З цими спогадами вона заснула.
Сонячний промінчик зазирнув до кімнати. Він повільно повз по підлозі, наштовхнувся на ліжко і ковзнув по ковдрі. Варто було йому тільки злегка торкнутись краєчка вій Маринки, як вони затремтіли. Вставати не хотілось зовсім. М’які подушки так і вмовляли провести ще годинки дві в ліжку. Завібрував телефон. Вона повільно потягнулась за трубкою. На екран не подивилась, просто натиснула «відповісти».
«Маринко» Привіт!» - дівчина ледь не закрила телефон від відрази та огиди, що викликав в ній голос в трубці.
«Чого тобі, Вітьок?!» - грубо відрізала вона.
«Ем… Блін… З чого ж почати…» - почав непевно він.
«В тебе дві хвилини, щоб сказати, що ти хотів!»
«А чому в мене ніс розбитий?» - досить розгублено відповів він.
«Ти знущаєшся???» - від здивування її очі просто вилазили з орбіт.
«Та ні… Я вчора так набрався… Пам’ятаю лише до того моменту, як ви пішли з Кирилом на берег…»
«Та ладно! Ти не пам’ятаєш, що ти витворяв?! Не можу я в такі казки повірити!»
«Мала, та я серйозно! Ніфіга не пам’ятаю! Ви пішли, я трохи погиркався з Вікою і так нажрався, що оце тільки роздуплився. Слухай давай я через півгодини до твого будинку підійду, ти мені все розповіси…?»
«Гаразд. Набереш, коли будеш поряд» - погодилась Маринка, але не була впевнена в правильності цього рішення.
Вона швиденько забігла в душ, вдягнулась та вже вдягала босоніжки, коли телефон задзвонив.
«Я вже виходжу. Ти вже біля будинку?»
«І куди це ти йдеш? Мм…?» - дівчина розгубилась від несподіванки. В трубці лунав голос Кирила.
«Ем… Я… Вітьок дзвонив. Сказав, що нічого не пам’ятає… Питав, чому в нього ніс розбитий… Просив зустрітись, розповісти…»
«Що?! Ти сама не будеш з ним зустрічатись! Я зараз зберусь швидко і буду в тебе.» - розгнівано говорив він. В трубці було чути, що хлопець вже почав збиратись.
«Кирило, почекай. Не спіши так. Дай мені трохи часу поговорити з ним. Він же мій найкращий друг. Я зрозумію, чи він говорить не правду» - почала вмовляти його Маринка.
«Згадай, як він вчора поводився! І після цього ти хочеш бути з цією людиною наодинці?!» - почав вже кричати роздратований Кирило.
«Зайчику, ну будь ласка… Трошки затримайся. Якщо щось трапиться, я одразу тобі подзвоню»
«Гаразд. Але лише на 5 хвилин! Не більше!» - з неохотою погодився він.
«Дякую! Не переживай! Все буде гаразд».
На лавочці біля будинку вже сидів Вітьок в кепці, яка була натягнута настільки низько, що закривала пів обличчя. Почувши кроки Маринки, він підняв голову і поглянув на неї. В дівчини ледь мову не відібрало. Під його очима переливалися від червоного до чорно-синього величезні синці. Ніс розпух та також був трохи відтінений синім. Вітьок дивився на Маринку з надією, що вона все ж таки пояснить, що вчора сталось.
«Та ти сьогодні красунчик!» - дівчина вирішила хоч трохи розрядити ситуацію.
«Та не кажи! Прикинь мою реакцію, коли подивився в дзеркало» - ледь посміхнувся Вітьок.
«Угу… Прикидаю…»
«Маринко, то що ж сталось? Хто мене так?»
«Вітьок, ти вчора дуже надрався… і почав чіплятись до мене… грубо…»
«Що??? Та ні! Бути цього просто не може! Маринко, я б ніколи не зробив тобі боляче! Ти ж знаєш…» - обурено почав виправдовуватись він.
«Ще й як зробив! Ти був сповнений рішучості вчора!» - позаду почувся грізний голос Кирила, що прямував до них.
«Кирюхо, привіт!» - Вітьок вже простягнув руку, щоб привітатись з другом, коли холодний жорсткий погляд останнього дав зрозуміти – йому, що краще того не робити. «То це ти зробив?»
«Більше було нікому. Її треба ж було якось захистити від такого «хорошого» друга!»
«То ви тепер… Е… разом?» - розуміючи, нарешті, що відбувається між цими двома, запитав Вітьок.
«Так! І ображати Маринку тепер ніхто не посміє! Тобі ясно?! Друже…» - рішуче запитав Кирило.
«Кирило, припини! То все алкоголь! Він, дійсно, ніколи б не заподіяв мені шкоди» - вступилась за друга Маринка, яка тихо спостерігала за цією баталією зі сторони.
«А якби мене не було поруч?! Що б трапилось тоді? А?» - почав знову заводитись Кирило.
Маринка опустила голову, бо дійсно не знала, що казати. Того вечора все дійсно могло б дуже сильно помінятись, якби не Кирило. Її найкращий друг міг би стати її кривдником. Навіть допомогти їй тоді було б нікому.
«Вибачте мене. Я не розумів, що роблю. Мала, я надіюсь, що ти зможеш мене простити колись. Ще раз пробач.» - він повернувся і пішов.
Коли Вітьок завернув за куток будинку, все напруження, що витало в повітрі навколо, зникло. Залишились лише двоє людей, що притягувались одне до одного.
«Ну нарешті я можу привітатись з тобою» - посміхаючись Кирило міцно обійняв Маринку і поцілував. «Привіт…»
Все довкола просто тануло, як морозиво на гарячому сонці. Існували лише вони удвох і більш нічого.
«Батьки поїхали до бабусі… Може в гості заглянеш? Є кава з тортиком»
«Мм… Я люблю солоденьке. А щось солодше є?» - посміхнувся він і міцніше притис дівчину до себе, щоб вона відчула його запал.
«Ну це ми подивимось на твою поведінку» - розсміялась вона і повела Кирила до квартири.
Часу вони дарма не гаяли. Втомлені та щасливі лежали в її ліжку, його руки пестили вигини її тіла. Вона танула, коли він повільно, ніжно проводив рукою по її стегнам. Та ідилію зруйнував телефонний дзвінок.
«У… Я не хочу відповідати…» - Кирило пригорнувся до Маринки і його гаряче дихання лоскотало їй шию.
«То не відповідай» - м’яко сказала вона і обійняла його міцно.
«Знаєш… Ти… диво!» - він підвів очі поглянув на неї – «Я не можу повірити, що це дійсно відбувається. Як згадую нашу першу зустріч, щоразу посміхаюсь. Я одразу поклав на тебе око. Така маленька, тендітна, як лялечка. Твоя сонячна посмішка. Ти щось зачепила в мені таке, що я аж сам здивувався. Ці наші розмови з тобою до світанку. Вони були для мене віддушиною від усіх негараздів. Ти стала для мене вогником, моїм маленьким комочком щастя…»
«Ти сам багато чого змінив у мені. Саме ти мене втримав у нашій компанії того часу. Я вже ладна була гуляти з іншими, бо так втомилась від одноманіття. Аж ось… з’явився ти. Цікавий, кумедний, дотепний. Звичайно, я також захопилась тобою. Тільки ми так багато часу втратили, розбираючись у собі… Пообіцяєш, що ми більше не будемо втрачати його задарма?»
«Обіцяю» - він палко поцілував її і вони потонули у почуттях.
ID:
329614
Рубрика: Проза
дата надходження: 11.04.2012 20:57:12
© дата внесення змiн: 11.04.2012 20:57:12
автор: Pure Poison
Вкажіть причину вашої скарги
|
