Я повільно розплющив свої очі... Кімната, стіл, лампа над головою... Я не розумів анічогісінько, що, власне, дивно, бо зазвичай хоч щось зрозуміло.
Збоку почулись кроки.
- Де я? - прохрипів я.
- Тут, - почув у відповідь.
- Я на тому світі?
- Залежно від того що ти вважаєш тим, а що цим.
- Скільки я тут часу?
- Недовго.
- А ти хто?
- Краще подумай хто ти сам...
- Тобто? Я - це я. Хіба у мене є варіанти?
- Варіанти є завжди.
- Дурня якась... Чому я тут лежу?
- А чому ні?
- Чому ти відповідаєш запитанням на запитання?
- А хіба ти щойно зробив не так само?
- Ну, от... Знову...
У відповідь тихий сміх.
- Випусти мене звідси, - промовив я.
- Іди. Мені не шкода... Але куди ти підеш?
- Додому... Куди ж я ще можу піти?
- Добре... А як ти підеш?
- Пішки!! А як я ще можу піти?
- Дуже добре... Змушений тебе розчарувати, але ти нікуди не підеш.
- Якого милого??
- Ну, по-перше, тобі нема куди йти. Твій будинок згорів весь начисто. Пожежні не встигли навіть доїхати...
- О, ні...
- По-друге, ти не зможеш піти, так як ти, рятуючись від вогню, вистрибнув з третього поверху і зламав ноги... Обидві до того ж...
- Як?..
- І по-третє...
- Чекай!! Ти брешеш мені!! Тупо і безсоромно брешеш!! По-перше, якщо я зламав ноги, то як я можу ходити?
Я зіскочив зі столу і пробігся довколо нього.
- По-друге, якщо я дійсно зламав, то мав би бути в лікарні... І...
- Ти в комі.
- Де?? Як я тоді можу з тобою розмовляти зараз? Вигадай щось інше.
- Он як? Ну, дивись.
Зненацька зникла кімната, стіл і лампа. Ми з'явились посеред лікарняної палати. На ліжку лежало тіло надто схоже на моє. Збоку сиділа мама. На сусідньому ліжку лежало ще одне тіло. Це був мій батько. Обидва були обгорілі і в гіпсі.
В пам'яті спливли події - внаслідок витоку газу вибухнула кухня, від цього загорілась решта будинку. Я, рятуючись, вистрибну з вікна, сподіваючись вчепитись за дерево, але не встиг вхопитись і впав...
Почувся якийсь звук, схожий на рінгтон. Мій супутник посміхнувся, витягнув з кишені телефон, кілька разів мугикнув і сказав мені:
- Тобі пора...
- Туди? - я показав пальцем догори.
- Ні...
- Туди?? - я вказав пальцем донизу.
- Теж ні.
- А куди ж тоді?
- Туди, - кивнув головою він на ліжко.
Я посміхнувся. Мій опонент сховав телефон в кишеню і повернувся до мене спиною.
- Чекай! - скрикнув я.
- Що? - зупинився той.
- Хто ти такий?
- Я? Я тут працюю...
- Ким?
- Гарне запитання...
- І, все таки, хто ти?
- Краще подумай хто ти сам... - посміхнувся він.
Я посміхнувся...
Наступної миті я почув "Лікарю, він прийшов до тями"...
