***
П’ять годин до Запоріжжя.
Сон перерваний скрежетанням колес.
Вигинаються тонкі силуети дерев в далині,
де сині пагорби втопають у снігу.
І коли ноги ступають на холодний асфальт перону,
зустрічні без минулого шкіряться,
вітер пронизує до кісток
і залишається в них холодом.
І коли в голові і в повітрі грюкає молот –
розумієш, що є над тобою
сталевий каркас
й пробити його головою не можна –
це небо залізне,
і воно видирає ребра
й сплітає з них нових залізних людей.
П’ять годин до Запоріжжя.
Тебе, наче сваю, вбивають у землю.
***
Ми їдемо на великому
возі із затуленими ротами,
прямо в пекло із року в рік.
Ми їдемо на цих возах
і співаємо Марсельєзу
в такт поскрипуванню останнього колеса .
І вже нападало листя.
Його запах в повітрі
лягає пластом
забруднених душ і думок,
цей запах знайомий давно,
він сплітається з запахом теплого хліба.
І ніхто не знає чому?
Ми сорочки вишиті хрестиком
занурюємо в кров.
Ми їдемо далі в пекло, співаючи Марсельєзу.
Ми готові лягти на землю,
щоб трава проросла крізь пальці.
