Людина в масці. Театр однієї особи____Сцена IІІ. Суспільство **
***
Людина в масці продовжує сидіти посеред сцени. Вона слухає годинника та розглядається навкруг. Театр розширюється в її очах, в увагу починають впадати його деталі та особливості. Певний час Людина в масці займається спогляданням цього місця. Слідуючи давній звичці, вона погойдується на табуретці. Зненацька вона падає.
Людина в масці, підхоплюючись на ноги:
– Ой! Що ж це таке! Який же я незграбний, наробив шуму! Ось так впасти тут! Тепер увесь в пилюці!
– Ой! Та я ж і табуретку перевернув!! Вибач мене, Табуретко серед сцени!
Людина в масці піднімає табуретку і ставить її на ніжки.
Людина в масці:
– Я випадково це зробив. Я не збирався нікому шкоди завдавати. Не хотів нікого потривожити. Тиша – це благо для людини тіні! Вибачте мені, о тихий зал!
Зал мовчить у відповідь. Годинник тікає.
Людина в масці:
– Я перекинув тебе, Табуретко серед сцени. Мені справді жаль!!! Доки я сидів – ти виконувала своє пряме призначення. Але я не зважав на це! І ти не впоралась з моїми амбіціями. Я виставив винною тебе, сам того не бажаючи. Адже ж це ти стояла на сцені і саме ти перевернулась. Ти не думай, я тебе не звинувачую… Просто кажу… Мені прикро за це непорозуміння. Ти на мене не гніваєшся?
– От і добре. Розійдемося в добрих стосунках.
Людина в масці усміхається та повертається до порожнього залу.
– А ви всі що скажете? Ви, жителі темного театру? Ви не тримаєте на мене зла?... Не смійтесь з мене! Я дійсно шкодую про те, що зробив.
Зал схвально мовчить у відповідь. Він такий ж, як і раніше – без жодних ознак руху. Людина в масці сприймає це як згоду.
Людина в масці:
– Що ж вам ще сказати?… Ви не бажаєте зі мною говорити?.....
– А, я зрозумів! Я знову демонструю свою невихованість! Я ж говорю із вами з висоти сцени, хоч насправді я лише гість. Ні! Ви не думайте такого! Я не гордий і не високий. Я навіть не філософ чи оратор. Я один із вас.
Людина в масці ще раз поправляє табуретку і спускатися в зал. Вона йде до суспільства. Вона радіє. Вона знайшла тих, хто, на її думку, готовий її вислухати.
Людина в масці опиняється в пітьмі поміж крісел.
Людина в масці:
– Привіт вам. Тепер ми рівні, правда ж? Ви не будете проти, якщо я приєднаюся до вас? Адже в цій самотності залу ми повинні триматися разом. Що? Ну от і добре. Ви не пожалкуєте. Я нікому не буду заважати. Зате мені буде цікаво.
– Давайте знайомитись. Я – Людина в масці. Прийшов зі Світу Поза Театром щоб заховатися від того самого світу. Щоб ви знали – він вельми поганий для проживання. Там надто багато… Всього… Його взагалі багато. Тому я й прийшов сюди, з ціллю побути один. І ось тут є ви – мої нові друзі.
– А як щодо вас? Ось наприклад ти – Крісло з краю ряду, що можеш розповісти? Та ти не хвилюйся, я просто так запитався. Як не хочеш – не відповідай.
– Кажеш, складне твоє життя? Так… І справді – кожен прохожий зачіпає тебе, хтось шпортається, хтось штовхається, а хтось взагалі надто огрядний щоб пролізти далі й сідає у тебе… Але ти не падай духом. Ти не один такий! Думаєш у тебе складне життя? Ха….. Ні. У кожного свій тягар. Просто несімо його з гідністю.
Людина в масці йде далі рядами.
Людина в масці:
– А ти що розкажеш, Крісло з похиленою спинкою? Хто тебе так жорстоко? Дітлахи? Так, це велике зло для будь-якого театру. Повсюди вони знаходять своїх жертв. Я співчуваю тобі, Крісло. Тебе давно пора вже відправити на заслужений відпочинок. Але ж ні. Ви – театральні крісла – покликані довго служити цьому місцю. Твоя спинка вже не така міцна, твоя оббивка не така красива і зручна, а твоя гордість уже підупала, але не один ще глядач буде споглядати дійства в твоїй компанії. Ти повинен пишатися цим!....
– О, і тобі привіт, Крісло з першого ряду! Я тебе відразу запримітив! Гарно виглядаєш! Ти, мабуть, головний у цьому залі, чи не так? У тебе найновіший вигляд, найосвітленіше місце в залі, найзручніше розташування для глядача. Найповажніших відвідувачів у тебе садять. Найбільше піклуються, адже ж ти у центрі зору! Пощастило тобі, Крісло з першого ряду. Але я не сказав би, що заздрю дуже тобі. Тобто я хотів би опинитись на твоєму місці, але мені добре й на своєму. Я краще піду своїм шляхом до Спокою…
– Ти мене хоч слухаєш???
Зал продовжує свою меланхолійну мовчанку.
Людина в масці:
– Що? Ти знову не відповідаєш? Чому я повинен говорити тільки один? Люди з мого суспільства теж завжди мовчали. Навіть говорячи. В самій свідомості!
– Гей, таж мені ніхто із вас не відповів! Скажіть ще хоч щось!!!
Зал мовчки споглядає.
– Вам що байдуже до мене? Ви всі разом, а я чужий тут? Я вам не потрібен?
– Все так, як і завжди в житті…
– Ти, Крісло з першого ряду, надто пихате, щоб слухати мене; ти, Крісло з похиленою спинкою – надто заглиблене у власні біди; ти, Крісло з краю ряду – надто збайдужіле. І всім вам однаково по барабану на мене. Ну і добре! Я буду сам. А ви котіться під три чорти!!!
Людина в масці гнівно скрикує і ображено повертається на сцену. Зал спокійно мовчить.
Людина в масці:
– А ти чого хочеш, Табуретко серед сцени? Геть з дороги!
Людина в масці копає табуретку. Та перевертається, але Людина в масці не зважає. Вона йде до краю сцени й сідає під самими кулісами.
чесно,дуже глибоко....в якийсь момент япорівняла себе з табуреткою....не знаю чого,але так здалось...і стало себе дуже жаль...
мені дуже сподобалось!!!!!
M.E.(nachtigall) відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
Дякую
Хихих)) Цікаво))) А я навіть не звернув майже уваги на цю табуретку
