По вулицях ганяють діти. Після школи й до самого вечора, допоки не прийдуть з роботи мами з татами й не покличуть додому, робити уроки. У дітей свої, дитячі проблеми, свої ігри, виграш чи програш у яких не менш болючий, ніж наші дорослі виграші чи програші. Це вони на зріст та зовнішність - діти. Пристрасті у їх віці - геть не дитячі. Чим вони точно відрізняються від нас, так це тим, що відповідаємо за них ми.
Відповідальність - складна штука, вона вимагає від відповідального серйозних, конкретних речей. Першою із таких небхідних речей я би назвала бачення. Не подумайте, що мова йде про якість зору, ні. Бачення - це уміння батьків у своїй голові вибудувати майбутнє дитини. Нічого спільного немає з фантастичними прожектами, коли батьки Васі-двійочника й забіяки -малюють у своїй уяві кар"єру професора математики, або супер-бізнесмена. Такі фантазії - річ страшенно шкідлива. Вони - джерело комплексу неповноцінності, що мучить дорослих дітей, які не змогли втілити у життя батьківські фантазії, чим страшенно розчарували люблячих людей. Бачення тим і відрізняється від батьківських фантазій, що будується на твердій основі реального характеру, здібностей та уподобань дитини. Воно, на відміну від фантазій, що дозволяють приписати своєму чаду усілякі чесноти, якими воно не володіє, вимагає чесного погляду батьків на свою дитину. Розумію ваше здивування: та хто ж на своїх дітей дивиться нечесно?! А як же ми дивимось, коли виправдовуємо перед іншими - учителями, вихователями, сусідами - неприглядні вчинки своїх малолітніх нащадків? Скільки довелось мені за життя почути байок про упереджених вчителів, які "самі нічого не розуміють, і мого чогось не люблять". І погані оцінки ставлять не тому, що він чогось не вивчив, а виключно через свій гидкий характер та огидну звичку ділити дітей на "любимчиків" та "інших". І "мій" звичайно ж завжди потрапляє до "інших". Часом ми не можемо й не хочемо знайти виправдання вчинкам чужих дітей. Проте, щоб виправдати свого, фантазії нам не бракує. Оце й є та сама неправда, яка заважає бачити об"єктивну картину характеру й вчинків дітей. Я знаю сім"ю, де двоє уже дорослих синів. Один - Сашко - злодій у щонайпрямішому розумінні. Батьки вже років п"ять тільки тим і зайняті, що викупають його із всіляких перипетій. Другий - Максим - просто вкалує, допомагаючи батькам віддавати гроші, позичені на відкуп брата. Максим закінчив коледж, але працює охоронцем на кількох роботах, бо там більше платять. Хлопець живе надією, що, віддавши борги, знайде роботу за спеціальністю, до якої у нього великі здібності. Проте, як тільки борг добігає нульової відмітки, Сашко знову когось грабує. І все для Макса починається спочатку. Скажіть, бачать батьки цих юнаків реальну картину того, що хорошого, доброго й чуйного сина вони продали у рабство, щоб без кінця виручати злочинного, підлого егоїста? Судіть самі, чи така вже непотрібна річ - об"єктивний погляд на своїх дітей.
Правильне бачення вимагає від батьків не тільки чесного, неупередженого погляду на дитину. Воно будується на досконалому знанні усіх якостей натури дитини. Знову чую "голос народу": та хто ж краще за батьків знає дитину? Знову стереотип. Ох, як я не люблю це мислення стереотипами! Коли ми так вже досконало знаємо своїх дітей, то чому ж деякі їхні вчинки здатні викликати у нас шок? Спитайте у батьків повій і наркоманів, чи бачили вони подібні задатки у своїх діток. Упевнена, що вам скажуть - ні. Якщо ще парочку нецензурних слів не добавлять за подібні припущення. Здавалось би, батьки схильні частіше перебільшувати здібності й чесноти своїх дітей. Та це тільки так здається. Я гадаю, що всіляко применшувати таланти й перебільшувати "гріхи" й недосконалості дітей - специфіка українського менталітету. Скільки разів мені доводилось чути від батьків такі припущення щодо їх чад, як "це бандит росте", "до корів розуму не треба", "хіба з неї щось путнє буде", "нащо йому та наука" і тому подібне. Колись, працюючи у школі, я вигадала для батьків свого класу такий тест: напишіть десять найбільших талантів своєї дитини й десять недоліків її характеру. Цікаві вийшли анкетки. Правди у них було - кіт наплакав. А буксувати думка батьків починала вже на п"ятому пункті. Ну, не знаходили люблячі батьки талантів у своїх дітей! А недоліків бачити не хотіли. "Лицом к лицу - лица не увидать" - писав колись російський класик. Може, ми такі сліпі щодо своїх дітей, тому що близько живемо, постійно бачимо? А може, нам просто ліньки: це ж своє, куди воно дінеться? А може, ми просто мало їх любимо?
Для батьківського бачення необхідна любов. Як повітря потрібна, як вода! І, коли ми вже з вами відійшли сьогодні від стереотипів, то сентенцію про те, що всі батьки люблять своїх дітей ми проігноруємо. По тій простій причині, що це - неправда. Мар"янка - ніжна, тендітна дівчинка, що тільки-но закінчила школу. Не просто закінчила - із золотою медаллю. Ніхто не сумнівався, що дівчина вступатиме до гарного вузу, - кому ж, як не їй. Однак, мама вирішила інакше. Вона видала дитину заміж. Побачила, що доня небайдужа до дорослого й забезпеченого чоловіка, й добилась від того "пропозиції руки й серця". Ви не повірите, на що часом здатні "люблячі" матері! Коли ми спитали матір , навіщо вона так поспішає, почули шокуючу відповідь: "Щоб не розгулялась!" Чекати "розгулу" від тендітної, трохи навіть припізнілої у фізичному розвитку Мар"янки - це все одно, що чекати запуску у космос сусідської клуні! Однак, щоб побороти свій страх (бо розгуляється - що люди скажуть), мати вклала малу невинну дитину у ліжко тридцятилітнього ловеласа. Така материнська "турбота" дуже скоро принесла плоди. Мар"янка народила дитинку, чоловік, що перебачив на своєму віку різних жінок, швидко втратив цікавість до неумілої молодої дружини. І жінка - така ще юна! - змушена нести непосильний тягар самотності й турботи про новонароджену дитинку. Я скажу: тягар материнської - дуже свєрідної, м"яко кажучи, - любові. Хто хоче, може зі мною посперечатись.
Батьківське бачення майбутнього дітей - річ надзвичайно важлива. Але це ще не все. Для того, що це бачення втілити у життя потрібні ще деякі речі, бо інакше воно перетвориться на фантазії. А з ними ми вже розібрались. Найперше, потрібно вміти "заразити" дитину своїм баченням. Ми, батьки, дуже рідко (а то й ніколи) задумуємось про те, що дитину завжди простіше чимось "заразити", ніж навчити чомусь. Ось вам простенький приклад. Одинока мама Каріна скаржиться мені, що її одиначка - дванадцятирічна Крістіна - страшенна нечупара. Ні в кімнаті, ні у речах, ні в навчанні - ніде немає у дитини порядку. Сама ж мама, на мій материнський погляд, недалеко у питанні порядку від своєї дитини втекла. Може, тому й самотня... Я раджу їй "заразити" доню любов"ю до порядку, бо привчити, не вміючи самій, неможливо. Та Каріна мене не чує. Ще б пак, щоб когось заразити, треба спочатку самій захворіти.
Уміння передати своє бачення майбутнього - найперша і найголовніша якість лідера. Про що б не йшлося: керування колективом, будівництво, чи побудову майбутнього власної дитини.
Те, що ми вкладаємо в наших дітей, я схильна вважати інвестиціями в нашу старість. Щоб мати тихе, забезпечене життя настарвік треба ясно зрозуміти, що у дитину потрібно вкладати. Так, як вкладається віськовоначальник у навчання й виховання своїх солдат, розуміючи, що від цього залежить, чи виграють вони війну і чи залишаться живі. Найкращим підручником по вихованню дітей я вважаю книгу О.Бека "Волоколамське шосе". Книга про війну, про те, як молодий командир готує солдат до реальних боїв. Його кредо: "Жаліти солдата - це не жаліти його".
Моя подруга Галина виростила найкращого у світі сина. В усякому разі, я кращих не бачила, дарма, що маю двох власних. Вона - ходяча енциклопедія по тому, як "позбавити дитину дитинства". Саме таке закидали їй років десять-п"ятнадцять тому "сердобольні" друзі й знайомі. Та Галя знала, що робила, коли у п"ять місяців почала читати своєму малюку медицинську енциклопедію. У три роки вони вже розбирали її разом. У п"ять малюк пішов до музичної школи. Сьогодні, у свої сімнадцять, він - зрілий музикант. А ще - студент другого курсу університету ім. Т.Шевченка, президентський стипендіат і переможець міжнародних наукових конкурсів з біології та екології. У нього було все - найкращі школи, гарні репетитори й неухильна праця, від якої малий не міг відкараскатись. Адже поряд працювала мама, постійно втягуючи сина у веселі змагання. Розуміння, любов, турбота, ніжність - Галя нічого для сина не жаліла. Але ніколи не принижувала його жалістю.
- Не ходи, дитинко у школу, ти стомився! Не віддамо дитину у перший клас у цьому році - не відбиратимемо дитинство, - таке батьківське ставлення до дітей - не новина. Може, у нас немає розуміння, що таке насправді дитинство? Саме у цю пору - від утроби матері до п"яти - дитина засвоює 90 відсотків усієї життєво важливої інформації. А ви думали, у школі? Дитинство - пора інтенсивного навчання життю. Тут, як для селянина навесні, кожен день - запорука майбутнього врожаю. Дитячі мізки наче глибокий порожній колодязь. Якщо щодня батьки не заповнюватимуть його силою-силенною важливої і корисної інформації, він наповнюватиметься усіляким непотребом. А потім, на старості, той непотріб видасть батькам. Воно вам треба?
21.02.2010
ID:
242503
Рубрика: Проза
дата надходження: 21.02.2011 18:50:16
© дата внесення змiн: 25.12.2011 09:21:55
автор: alla.megel
Вкажіть причину вашої скарги
|
