Той же п’ятдесят другий номер готелю «Сінзі». Макс сидів на ліжку і доїдав піцу, яку замовив по телефону. Кур’єр привіз її ше теплою, і вона була найсмачнішою з усього, шо доводилось їсти останнім часом. Сьогодні Кетто віддав йому обіцяні п’ять тисяч жетонів, які зараз лежали розкидані на старій ковдрі поряд із ним. За вікном почулась сирена патруля. Варто подумати про посвідчення особистості – з ним жити стане спокійніше, бо так можна і попастися.
Як же діє «Тантіб»? Невже просто варто спробувати уявити все інакшим – і воно таким стане? Макс огледів кімнату. Лампа все так же зрідка мерехтіла, брудні шпалери місцями подерті, по підлозі пробіг тарган і сховався під холодильником. У повітрі відчувався сигаретний дим з домішаним кавовим ароматом. Стіни посвітлішали, подряпини поволі стали зникати, як розмита акварель. Відчинивши двері до номеру увійшла жінка по-мультяшному шикарних форм у паперовому халаті, вона посміхнулася – чи то з цікавістю, чи то просто вульгарно – і повернула в сторону, перед нею прямо у стіні з’явився коридор. Жінка щезла в ньому, запустивши пальці у волосся і струшуючи його. Із ванної вийшов Кетто у такому ж одноразовому халаті. З бороди стирчала сигарета, утримувана розтягнутими в усмішці губами. Погляд був каламутний від безсоння. Він став напроти і випустив дим угору.
Макс відчув, як у кишені дзвонить телефон. Кімната знову постала у звичному вигляді. Чи шось лишилось? Наче ні. Макс підніс мобільний до вуха.
- Алло.
- Збирайся і їдь на вулицю Криштальних небес, двісті вісімдесят перший будинок,- незвично стримано говорив Вейс,- треба, шоб ти був там за годину.
- Шось трапилось?
- На місці поясню.
Стара жовта машина з одною робочою фарою, заскреготівши, зупинилася біля готелю. Макс відкрив задні дверцята і заліз всередину. Штучна оббивка сидіння була протерта і місцями порізана, де-не-де стирчали запилені шматки поролону.
- Вулиця Криштальних небес, двісті вісімдесят один.
Водій мовчки рушив з місця. Макс у дзеркалі заднього виду побачив його очі. Асиметричність не просто дивувала, а лякала, у них шось зріло, наче підходило до межі… Нервово сіпалась одна повіка, наче звідти намагалося шось вирватися, марно пробиваючись крізь скло дзеркала. Наближалося до Макса - абсолютно чорне, загрозливе. Воно все ше чекало, але вже через силу, бажаючи стати завершенням усього, стати останньою крапкою. Здавалося, водій дивиться тільки в очі Максу і зовсім не дивиться на дорогу - цей погляд пронизував, в зіницях запікалась пітьма. Він відчував себе ніби в порожній темній кімнаті. Морок насильно лізе всередину, сочиться, ломиться під шкіру, всередину м'язів, кісток і навіть ше глибше, бажаючи утвердитися як частина душі… Макс опустив очі, не бажаючи зізнатися собі наскільки боїться. Але відчував, шо десь має бути і просвіт, а це значить, що можливо…
- Десять жетонів,- сказав таксист обернувшись.
Макс простягнув йому гроші. Обличчя і очі були цілком звичайними. Він гучно, з другого разу, зачинив дверцята, і машина тут же зникла за рогом. На плече лягла чиясь рука. Він обернувся – Вейс, хитаючись, тихо сміявся і намагався говорити.
- Сімде… сят тре… тій поверх… кімната тисяча шістде… сят чотири. Пішли, а то… піш… чи… а…
Макс вирішив нічого не питати. Він просто потягнув Вейса до входу. Біля дверей стояв сигаретний автомат, який тут же виплюнув дві пачки у відповідь на кинуті Максом жетони. Однією рукою він засовував сигарети у кишеню, а другою штовхав перед собою наполовину свідомого Вейса.
Майданчик першого поверху був погано освітлений. Ліфт розламано, скрізь валялися уламки, злісно розкидані черговим психом. На сходовій секції купи розірваних упаковок з-під транків… Але на сімдесят третій поверх Макс не пішов би і по чистих сходах. Вейс полоскав глотку мерзотним сміхом, вказуючи кудись напроти зламаного ліфта, і Макс з полегшенням побачив, шо там є другий, справний.
Нарешті вони досягли потрібного поверху. Вейс, похитуючись, вийшов у коридор і почав стукати кулаком в одні з дверей. Через пару секунд їх відкрив якийсь хлопець, теж нетверезий, з помаранчевими очима.
- О! Вейс? Заходь… це твій дружок?- він підморгнув Максу,- хай теж приєднується.
- Здоров,- Вейс потиснув руку і повернувся до Макса, - піш… ли, чого… стоїш?
Макс слідом за ним переступив поріг. Смерділо чимось горілим. Кілька кімнат, накурено, але не тютюном, всюди розкидані речі, у двох сусідніх кімнатах грала з однаковою гучністю різна музика. Вейс поплентався за дівчиною, котра поманила його з кімнати. Інша з сріблястим волоссям обняла Макса за талію. Вона була нижчою зростом, тому погляд вийшов дешо жалібним. З туалету вивалився в одних трусах похмурий патлатий чолов'яга із залишками блювотиння на волоссі, і Макс, глянувши на дівчину, переконався, шо тверезих тут взагалі немає. Її шия була червоною від занадто великої дози випитого транкового коктейлю. Зіниці перетворилися на дві чорні, скляно блискучі безодні… Легко сіпнувся край ока. Макс мовчки відштовхнув її в сторону і пішов до кімнати, де не грала музика. За столом сиділи троє чоловіків – один у блискучому червоному комбінезоні, другий розтатуйований здоровань, з оголеним торсом і штанями на підтяжках, і один у чорному светрі. Жовтогаряче волосся останнього стирчало в різні боки. Всі були, мабуть, вже порядно під кайфом. На столі розсипані десятки і сотні різнокольорових, таблеток усякої форми, які ніби готувалися влаштувати марафон по венах тусовщиків. Товстун підняв погляд на Макса, зіниці з невловимою швидкістю змінювали колір і раптом застигли, ставши дзеркальними. Усередині них відображення Макса.
- Сідай, пригощайся… - невиразно мимрив він, - адже ти… Макс, вірно?
- Так… Але спасибі, я не любитель транків.
- А… ну правда, ти ж… говорять, пробував шось більше… а? Знаю, чутки швидше за всіх нас, але… е…
Він був немов зроблений зі снігу, і з кип’ятильником у шлунку. Розсіяна призмою таблеток увага не могла сфокусуватися вже ні на якій-то людині, ні на звуці, ні на власних думках. Він сидів у кріслі, повільно погойдуючись з боку в бік, його руки піднялися в повітря, але не знали за чим потягнутися - просто важко і безладно рухалися. Почувся інший голос, і Макс перестав розглядати людину, шо тане.
- Не звертай на нього уваги. Асімо завжди перебирає… Мене звуть Ромео або краще Норд. Нам потрібно поговорити. Підемо куди спокійніше?
Дивно, подумав Макс, цей нормально розмовляє і походить на адекватну людину. Практично тверезий.
Вони вийшли із засміченої квартири і викликали ліфт. Він ніби чекав - одразу розкрив свої обійми. Коли двері знову роз'їхалися в сторони, за ними відкрилася величезна площина даху, усипана дрібною галькою. На неї, беззахисно підставлену брудному небу, падали перші краплі дощу. Макс і Ромео ступили на дах. Вони мовчки підійшли до краю. Вода падала вниз, вулицю видно майже не було. Зате навколо, ніби виростаючи з цього сирого туману, похмуро стояли величезні бетонні прямокутники будинків. Звідусюди чувся шепіт падаючих крапель.
- Макс…- невпевнено почав Ромео, глянувши вниз,- адже ти справді був там, ти все це пробував… На шо воно схоже?
- Якшо чесно, мені немає шо сказати. Для мене нічого не змінилось.
Ромео ше трохи постояв поруч, дивлячись на нього, немов чекаючи на шось, потім швидко розвернувся і пішов. Макс чув, як застогнало іржаве залізо, і ниюче гудіння ліфта понесло Ромео вниз. Легка озноба пройшла по тілу.
…І тут дощ хлинув на повну силу. Блискавка розпорола черево неба, і воно виплеснулося, викинуло холодну зливу. Дощ голосно грюкотів, ніби одержимий тисячорукий барабанщик. Вода летіла вниз, немов лавина куль. Мільйони одночасних ударів об поверхню даху піднімали мільярди бризок. Нічого не було видно і чутно, окрім цього гулу. Ця стіна дощу. Краплини падали з неймовірною швидкістю. Невже їх доля закінчувалася там, внизу, на мертвому брудному асфальті? Звичайно ні. Деякі з них потрапляли в каналізацію, а деякі висихали і поверталися на небо.
Макс так і стояв деякий час, нездатний упорядковано мислити, тільки відчувати. І раптом він, через весь навколишній шум як-то відчув, шо ліфт повертається. Він обернувся, чекаючи, шо Ромео піднімається забрати його назад на вечірку. Двері розкрилися, крізь дощ, який спотворював видимість, проглядалися п'ять контурів. Величезні звірі. Вони повільно прямували до Макса. Почала боліти голова, він більше не міг ясно думати, але став чітко бачити їхні виродливі морди. У широко відкритих очах світилась своєю чистотою лють. Макс повільно відвернувся і вийняв з кишені холодний пістолет. У скронях постукував і прискорювався пульс. Весь навколишній світ ставав густим як сира глина. У цій в'язкій субстанції Макс витягнув руку убік примар, стискаючи зброю, по якій повільно, немов гель, текли струмені води. Під ногами хруснула галька, мокре важке пальто розкрилося. Вибух пострілу на мить освітив усе довкола. За першою кулею відразу ж пішла друга і третя… Але п'яти потвор вже не було. Замість них - просто змазаний простір. Нечіткість здригнулась і зникла, залишивши після себе темний силует з величною поставою.
У голові сплеск болю, Макс зціпив зуби.
На темному тілі не було ні одягу, ні обличчя, ніяких рис. Воно зробило крок, ше один, більш різкий. І ось уже біжить, вимазується в брудний дощ, набирає неможливу швидкість… І через мить зупиняється вже перед ним, натрапивши на пістолет. Руки розведені в сторони, надаючи право першого ходу Максу.
Гул в голові заглушив шум дощу.
Макс встиг зрушити курок на частку міліметра, а кулак цієї істоти вже був у тій же відстані від його обличчя. Все довкола потонуло у білому світлі і оглушливому болю. Останньою думкою було:
Блискавка…
ID:
236155
Рубрика: Проза
дата надходження: 21.01.2011 18:37:39
© дата внесення змiн: 16.02.2011 16:54:02
автор: Латишев Сергій
Вкажіть причину вашої скарги
|
