запах
київської ночи
пульсує вени
пам"яті
морозним перегаром ріже ,
потрапляє в тютюнові очі
роматика
тліючих підвалів,
в яких струни зайняті,
вуглекислий промінь
будоражить
розум
легкий смак застуди
тяжкий крик буття
запах
київської ночі
ріже смітникові вени
ріже
забуття
і пiдсвiдомiсть,
що народжує картинки....
з пам"ятi
останнього життя.
ранять душу тi
пiдсвiдомi знимки
бринить у серцi ,
трас нічних струна:
бринить, як мати вперше
чи востаннє
вела до школи
у прямокутний клас,
як дiд мiй,
його посмiшка печальна...,
водив мене у
дикii лiса...
i тi лiса,
що були лiпшим другом,
що були домом,
храмом, що були.....
Лiса були єдинi лiки
заблудшої
самотньоi душi..
iз пам"яти незгаданим повiтрям
на мене лине
тихий звук -
звук подиху коханоi дiвчини,
i грiє душу
тепло милих
і зрадливих
рук,
якi забутi..
iншого ласкають....
дівчина з останнього життя
мене
уже
нiколи не згадає..
і якось знов здригається душа.
а потім зрадами наповнюється пам\"ять.
бридким кар"єрством
і без почуттів
лунає гімн продажної держави.
і тихий шум незгаданих морів.
і мітинги-
пікети-акції.
і жирні пики
і пики тупі
сердиті.
і напалм
останньої прострації
закинутий
у вікно розбите.
роботи
наїбалово
розмови. мрії.
і пляшка
й перегар рідні.
і мєнт в фуражці
бляд*тво в касі
паралельний вимір.
і добрий дядя доктор Айболіт
у сні.
у пам"яті незгаданим повітрям
нічної київської пустоти
наповнюється тютюновим димом
і спогадом
неперевершеної
асфальтної
краси.
