«Мадам!» − Невпевнено, схиливши голову:
«Мадам!» − він їй шепоче вслід: «Мадам...»
Але не чула стогону мадам.
Не чула. Може й не хотіла чути,
Бо хто ж він? Не такий, як люди.
Він був її слуга,
Ну а вона – мадам.
Він жалюгідно падав на долілиць,
Стояв він перед нею на колінах,
Він поглядом торкнутись до зіниць
Бажав. Вона на всіх його картинах.
Він їй посвячував поеми
Хоча і знав, що він лише слуга,
І все, що робить він – то все даремно,
Бо хто він є? Ну а вона – мадам.
І ось остання мить – закрились двері дому
і він залишився з собою сам-на-сам.
Він вирушив у мандри, у дорогу.
Пройшло не мало років з того дня.
У домі цім його давно забули.
Мадам, як завжди, бавить кошеня
І, раптом, крик на вулиці почула:
«Аукціон» − її це здивувало,
Бо вже давно ніхто не прибував
У місто це. Хоча людей чимало
Живе тут, та усіх зібрав
Якийсь незнаний до сих пір художник.
Свої картини вперше показав.
Вони усі чудові, але хто він
Так і нікому ще не розказав.
Картини всі розкладені на площі.
Перед одною зупинилася мадам,
Та раптом: «Ця для мене найдорожча,
Її я ні за які гроші не продам.»
Але вона двиилась на картину.
На ній вона побачила себе,
Свою малу заплакану дитину
І чоловіка, що любив її понад усе.
Вона пригадувала, як вона колись
Закрила перед ним назавжди двері,
Як сльози із його очей лились.
І все це вона бічить на папері.
І, повернувши голову назад,
В ту ж мить вона немов закам’яніла.
І вже його на завжди полюбила.
