Глухо стукотіли колеса у звично монотонному ритмі метрополітену, тіпаючи старого,
заіржавленого тулуба вагону. Макс сидів у червоному облупленому сидінні, наглядаючи темряву за
вікном. Він навіть не знав власне куди їде. Ніколи не бажав знати, того шо не було важливим.Макс
відчував, як назбирана втома бере гору, і він повільно засинає.
За брудним склом ворушилась пітьма, ніби вагон стоїть на місці, а вона обснує його, з кожним
мигтінням ламп просякає усередину. І в мить, коли це трапляється, все зупиняє існування.
Лишається сам пустий холодний морок. Світло спалахувало знов і знов, стаючи лиш тим, шо розділяє
ці миті.
На підході до станції заскиглили гальмівні колодки. Провила металева підлога, колихнулись
обідрані рекламні листи. Металевий черв так само важко зрушив з місця. Макс підняв упущеного
яскравого прямокутника – квиток старого зразку – і знов став пильнувати темряву."..." було здатне
на більше ніж вбивство, полохливо тамувалось у кутках його свідомості, у кожній подробиці
похмурого Біотрешу, у кожному русі сутулого натовпу під парасолями... Стогін не відпочивших
гальм, перон чергової станції. Криві пневматичні двері відкривались – він приходив до тями – і
закривалися.Черв повзе.У голові нагромаджувалася метушня.
Вийшовши на останній безлюдній станції, змерзлий волоцюга переховувався від дощу під
велетенським мостом. Тут були звалені роздруківки, пропонуючи якийсь новий продукт. Скоріш
легалізований транк. На сторінках традиційно симпатична посмішка: «Сінум, цілковито інакший
світ».
Біотреш був занадто велетенським містом, через це був поділений на автономні квартали, типу
субміста. А район Зголоднілих Пацюків, як іменували його самі жителі, був найстарішим і повністю
виправдовував свою назву. Макс частіше за усе вештався саме тут, і причин на то було дві: дешева
їжа і відсутність патрулів з управління порядком. Усівшись на якийсь ящик він чекав, доки
скінчиться ливень, щоб пройтись і бодай якось зігрітися. У долоні він тримав пластикового
прямокутника і розглядав його, хоча дивитися було ні на шо – поверхня майже повністю витерлася.
Макс витратив свої останні жетони на метро, хоча міг би купити шось інше, але підземка була
єдиним місцем, де більш-менш тепло, і не питають айді.
Пронизані сіткою червоних капілярів очі проектували всередину навколишній світ. Кожного дня його карикатурні надії віддалялися, ставали
беззмістовнішими і розпливалися в уяві, до тих пір, поки не перетворювались на білосніжне
видіння, яким спросоння пам'ятав його Макс.
Чомусь останніми днями відчувалась якась дивна тривога; затамована загроза була усюди. І ця
безлюдна ніч видавалась відправним пунктом до чогось неуявного... Він ледве підкурив цигарку
вологими сірниками і подумав, шо треба зайти до Кетто – забити мізки іншими думками і, якшо
вдасться, підзаробити. Прочекавши десь півтори години, Макс вийшов із-під мосту, облишивши надію,
шо дощ здатен припинитися.
З нього крапала коричнева, зафарбована у светрі, вода. Холод під'їзду пахнув харчовими
відходами, шо у темряві відчувалось ше сильніше. Здавалося, удари в металеві двері не призведуть
ні до чого, окрім збитих кістянок. Коли рука вже зовсім втомилась, нарешті заклацали замки. Двері
відчинив Вейс, зараз же кинувши на Макса фірмовий глумливий погляд. З квартири вперемішку з
запахом табаку приємно пахло свіжезмолотою кавою, на яку, втім, не варто й розраховувати.
- Заходь,- він був ледь вищім від Макса, дзеркальні окуляри переховували маленькі пташині очі,
обличчя обтягнуто шкірою нікотинового кольору, запалі щоки підкреслювали нерівні від частих
переломів скули.
- Кетто є?- спитав Макс, зігріваючи диханням руки.
- У себе,- худорлявим вказівним пальцем він ткнув углиб квартири і, злегка нахиливши голову,
виплеснув самовдоволений вискал, Макс не відреагував,- ...та проходь уже!
Завжди під кайфом, Вейс полюбляв грати різні ролі, і мерзотний транкоман вдавався як-ніяк
краще усіх інших. Макс обминув його і без стуку увійшов у вказані двері. Там було до різанини в
очах накурено і душно, запах кави вже не відчувався. Небагаточисельні меблі були у відносно прийнятному стані: чудом уцілілий, пошкрябаний
ножем, вчительський стіл і два ще не розтрощених люттю Кетто стільця. У загальних рисах кімната
походила більш на місце допитів, ніж на приймальню представника крупного транкобарона. У їдких
клубах диму, під жовтогарячим світлом пильної лампочки сидів завмерший Кетто, він видавався
яким-то пригніченим, не таким як звичайно. Відсторонений погляд проходив кудись крізь битком
набиту попільницю і стіл. Очі повільно підняли погляд і підперли ним Макса.
- Біснуватий, ну як воно?- складалось враження, шо він з два дні не спав, комір строкатої
сорочки прим'ятий, і шо невластиво йому, брудний від поту.
- Як завжди... холодно,- волоцюга дістав із пачки «Кріт» на столі цигарку, всякчас йому
дозволену, і сів навпроти.
- Жетони скінчились?
Макс кивнув і закурив.
- Значить, як і завжди, помиєш авта, розвантажиш товар. Хлопці Безликого під'їдуть десь через
годину, тож є час помити тачки.
- Мені треба більше.
- Для тебе двадцять п’ять, і пачка цигарок по старій дружбі.
Макс не хотів повторюватись, та і нашо, Кетто знав його не перший день, і, на відміну від
Вейса, поводився з ним по-людськи, тож Макс просто вичекав паузу.
- Більше?- Кетто погладив старчачу в різні боки щетину, шо ставала бородою, - Нахер тобі такі
статки? Надибав любу даму серця чи просто забажав хвойду?
Судячи з усього, він помалу приходив у форму. Макс спіймав на собі зосереджений погляд і
збагнув, шо нічого не вийде. Шо не набереться він собі навіть найзношеного теплого одягу, шо так
і матиме грітися де-інде. Шо це не дужче ніж ідіотизм, і ніхто ніколи не дасть йому грошей
більше, ніж раніше. Такі люди, як Кетто, Вейс і усі другі, не припускають жалощів і навряд чи
стануть займатися благотворством. Помовчавши, дивлячись на пониклого Макса, Кетто почав,
задумливо поправляючи комір:
- Бабоси, бабоси... Я тут подумав дешо на рахунок тебе, і хоча все це здалося мені аж занадто
дитячим заміром, є мізерний шанс, шо ти мене виручиш...- вичавивши ці слова, він зашерх і
задумався, потім наче протверезів і озирнув Макса вже зовсім іншими очима,- Почекай тут, покури,
мені тре подзвонити,- він швидко вийшов, але одразу повернувся,- слухай-но, коли я закінчу
розмову, то відмовити вже не вдасться, але учиниш мені велику послугу, я поки не можу сказати,
яку саме... та гроші підіймеш реальні. Купиш, мо, фрак собі,- він хрипло видав в’ялий діловий
смішок, вже майже ставши собою,- то шо?
- Згода...
Кетто щез за дверима, він певно телефонував Безликому, їх гутірка затяглась хвилин на
двадцять, шо дало змогу викурити кілька цигарок уряд, і судячи по тому, шо той повернувся вже
чогось вмазавши, усе було у порядку. Макс заличкував тільки-но почату «Кріт» і привстав.
- Йди до ванної жваво прийми душ, скоро відключать воду, і, луципер тебе забирай, почисти
зуби. Не хочу шоб мої люди смерділи,- Кетто поклав якийсь одяг на стіл і вже зовсім діловито
поправив зачіску – плутане, брудне до блиску волосся, від природи світле, та зараз неясного
кольору,- потім викинеш зубну щітку нах. Без образ.
Макс недоладно посміхнувся і кивнув. Покрокував по вузькому коридору, на ходу стягуючи
старий вологий светр. Він стояв проти дзеркала, роздивляючись людину у відображенні. Не думав, шо
виглядає так кепсько. Обличчя сірого кольору, брудне, стирчаче в усі напрями волосся, але
найгірше очі. Мутні, неживі, як у манекена, вони витріщались на нього поглядом не людини, у них
він не впізнавав себе, наче це був... хтось інший. Ні, не може бути, по той бік лише відображення
помішаного, шо втік з клініки, його очі не можуть бути повні життям. І найстрашніше, шо це
справді він.
Зубну щітку давно вже слід було викинути Макс просто пожував зубної пасти, стоячи у
тріснутій ванні під гарячими цівками, навіть не домішував холодну воду, тільки гаряча і рідке
мило. Він навіть не помічав як його обпікає, кмітив, шо це все не просто так, скоріш за усе,
доведеться мати справу з транками, та переправити партію-іншу нелегальних порцій з одного краю
міста на інший було прийнятним ризиком для одягу і місця під стріхою. Він поголився, сяк-так
причесав волосся, кострубато підстрижене ним самим, накинув одноразовий халат і пішов босий по
немитій підлозі назад до кімнати, несучи свій одяг, тільки тепер усвідомлюючи його запах.
- Зодягайся, Макс. Своє дрантя викинь.
- Зараз? Себто негайно?
- Так, зараз! Тобі потрібні гроші, чи як?!- шия Кетто здулася сіткою вен. Нерви – знов
шось не так, однак він фиркнув, якось швидко здолав його і закінчив вже звичайним тоном,- Не
перебивай і швидко наряджайся.
Макс мовчки заходився натягувати новий одяг. Чистий. Сухий. Трикотажний светр, жорсткі чорні
джинси, воєнні черевики з високою шнурівкою, пальто і пара шкіряних перчаток. Від усього одягу
пашіло чимось упаковочним – дивний, втім приємний запах. Макс утямив, шо все, насправді,
серйозно. Кетто, роздивляючись його, виглядав трохи заспокоєним, він помітив, наскільки приємно
було Максу відчувати себе в гарному одязі.
- Тобі пасує. Слухай-но, якшо провернеш цю справу, вже не будеш на вулиці, далі станеш на мене
працювати, отримаєш гарні гроші, як на тебе – так взагалі шикарні,- Кетто осміхнувся – виняткове
видовисько – щетина посунулась, поступаючись цій події,- плюс я буду твоїм боржником.
- Чом я, а не..?
- Зрозумій. Цього разу нам зовсім не можна було світитися, а шукати надійне і перевірене тіло
нема часу. Моїх людей знають усі навкруги, а тебе не зна ніхто. По правді, я б тобі такого не
довірив би, та ти й сам шурупаєш, але обставини проти мене, ше півгодини тому мені зовсім нікого
було відправити, тож ти поза конкурсом. Я, в принципі, впевнений у тобі. Тобі нічого губити, і
найважливіше – ти не здаси мене мацапурам з Управління порядком.
І він був правий на сто процентів. Макс утямив, шо у Кетто ше шось у макітрі лишилось, не
тільки торгувати вміє, та й любить він себе, тому боїться за безпеку Безликого. А кандидатура ж
дійсно підходяща.
- І ось ше одне...
Кетто дістав з-під столу нейлоновий пакет і розклав зміст на столі. Мобільний, сталевий
коробок, подібний на флягу з цифровим замком, парасоля, листівка до Дня Незалежності з чиїмось
автографом, нова пачка «Кріт» і «пустельний орел» - виразний семизарядний пістолет. Тільки-но
угледівши все це, Макс усвідомив, шо вляпався у шось таке, серйозність чого він явно применшив. І
це було найгірше. Він відчув себе найнаївнішою людиною в світі... одразу треба було зрозуміти, шо
не з проста усе так – і лишитися осторонь.
Перепад напруги – блимнула лампочка. Темрява на мить обійняла кімнату, нагадала про себе.
Макс утямив, шо особисто тільки шо почав якийсь нез'ясовний зворотній відлік, шо його передчував
останні дні. Звичайно, ше існувала вірогідність перебільшення ситуації, бо в усіх людей Кетто
була зброя, не дивлячись шо вони робили. Можливо так воно і є, або хоча б майже так. Скоріш за
все, для хвилювань дійсно не було приводу. Але чомусь пригадалось, як він колись мив авто Вейса,
як шкрябнув хром на значку, як Вейс його вдарив у живіт, як боліли ребра... І цей спогад
видавався тепер не таким вже й гидким, як завше. А, котися воно...
ID:
226523
Рубрика: Проза
дата надходження: 05.12.2010 00:25:58
© дата внесення змiн: 07.01.2011 18:11:16
автор: Латишев Сергій
Вкажіть причину вашої скарги
|
