Я залишусь помадою червоною на білому папері твого життя…
Ти, хочеш почати життя з білого паперу,
На самотині, без пристрасті й без мене?
Та ти знай!
Я буду чорною комою на ньому
Або впаду гіркою сльозою на нього
Й можливо стану я жирною плямою,
Після ситного обіду смачного твого.
Ні, я залишусь на ньому, помадою червоною
З пухких моїх вуст, таких як й у Бріжит Бардо...
Ні, я кину ультрамариновий і срібний кольори,
Немов вечірнє небо і сяючі зірки...
А може, засміюсь веселкою щасливою
В любові... і ти згадаєш наше кохання знову,
Молоде, бузкове, малинове і таке чудове,
Що ми про все забували, коли в нього пірнали.
А пам'ятаєш?
Колись ми збирали лаванду на схилах гірських,
Бігали серед маків червоних в міжгір'ї,
А потім слухали пісні під гітару друзів своїх
І плавали на аквамаринових морських хвилях.
Та були неначе між небом, і землею ми,
Кохали, в мріях літали і просто жили...
І ти вирішив роз'єднати долі наші ті,
Мабуть втомилися вдвох бути на самоті.
Стережися, коханий!
Не дам я тобі спокою ніколи, бо ти тільки мій,
Будь готовий, що папір не буде білим твій,
А буде можливо чорним чи кольоровим він,
Я любов на поругу не віддам! Не забереш у тінь!
Така моя жіноча натура, коханий мій!
Живи та тільки у своєму житті не схиб!
