Шукаю тиші з втечею обіруч,
відлунює у скронях простір вікон.
Асфальти зливи скошують сумлінно
і червнем квітнуть яблуні достиглі.
Напівнічні осатанілі рани.
Про них і ранки проспівають півні
й легкозаймистий світ заляже в сплячку,
впаде по самі вінця у барвінок,
заляже дном. Зникати знов. Назавжди.