Так було, чи - нi, не знаю,
Та колись бувало:
Лиш iшли сини в солдати -
Мову забували.
Тож пiдрiс малий Iвасик,
Стали звать Iваном -
Аж прийшов папiр з району,
Щоб з’явився рано.
Воєнком оглянув хлопця,
Дав квиток вiйськовий,
I пiшов Iван служити
За Полярне коло.
Пролетiли рiк i другий
I одного ранку
Поспiша поштар з району -
Несе телеграмку:
"МАТЬ, ОТЕЦ, МЕНЯ ВСТРЕЧАЙТЕ,
БО ВЕЗУ Я ПАШУ.
ПРИБЫВАЮ НА ПОБЫВКУ
Я В ДЕРЕВНЮ НАШУ."
Батько тiшиться: "Дивiться,
Це ж моя дитина!
Назбирало, бiдне, пашi,
Везе для скотини!"
Дочекались тої днини,
Запрягають конi -
I вже батько виглядає
Сина на перонi.
А той вийшов, оком блиснув:
"Чому нє з цвєтамi?
I чому ето подвода
Тут стоїть за вамi?"
"Ти ж писав, що везеш пашу,
А вона ж бо важить,
То показуй, звiдки брати -
Будемо вантажить!"
А синок очами клiпа:
- Чи в вас всьо в порядку?
I виводить з-поза спини
Дiвчину-бурятку:
-Ось, рєшилi ми жениться,
Це невiстка ваша!
А та руку простягає:
- Здравствуйтє! Я - Паша!
Батьку ноги пiдкосились,
Та й сiв на солому,
Але все-таки невiстки
Не погнав вiн з дому.
Так казали i божились
Люди трохи старшi.
I ще довго в селi нашiм
Жила баба Паша...