Ідемо вже три дні . Поміж незнання і постійного відчуття беззвісности свого походу , все одно йдемо . Поміж лісу і річок , що колись вповні ставали життям і тишею . Тепер не маємо місця для спокою . Навкруги тиша , але є в цій тиші щось таке , що робить з неї не райську насолоду для душі і визначення для тіла , а щось таке , ніби навкруги шум тисячі гармат .
І що гірше , невідомо : зустріти «братів» готових зім’яти тебе і запхати у сміттярку , чи иншого роду людських истот , що і людськими истотами себе не вважають . Не легко навіть одповідати якось , бо знаєш , що значення твоє роздерли надвоє , і усіх инших , хто поза цими двома категоріями , навіть не вважають її частиною . Отак і йдемо . Вже три дні .
Раптово – постріл .
- Загін , ховайсь ! … Групуйтесь по-троє !
… Сховались . І знов така ж мертва тиша . Посидимо ще хвилин зо десять , а потім відновимо шлях . Занадто важливе завдання , аби , нехтуючи їм , піддавати ся пристрасти одповісти гідно противникові . Щось чується … так , не помилилися , хтось таки-йде .
- Що там ?
- Схоже , розвідувальний загін . Зазвичай не більше 20-ти чоловік .
- Щож , тоді можна відповісти . Які накази , каманданте ?
- Нехай підійдуть ближче , все залежить від кількости .
Поступово підійшли ближче . Так , що вже стало видно що вони противники . Хм , їх таки-небагато . Раптом командант керує :
- Готуйсь ! … Цільсь ! … Чекай !
…Дуже напружує такий стан речей , їх все краще видно , все більш детально різнимо їхні обличчя …
- Стріляй !
Перша черга пострілу викосила майже всіх .
- Загін ! До ближнього бою !
Ворогів вже було дезорієнтовано . А коли ми почали наче виростати з тих чагарників , залишки кинулись на втіки . Дігнали . Побили . На обличчях їх страх і передчуття невідворотности .
- Чекайте ! – Вигукнув один з них .
Тоскно було тепер знати , що крови нашої дитя , тут боронить від нас істину , що не розглядає нас як частину майбутнього . Не може бути такого , щоб за даних обставин ми знехтували цим станом і виявили до них якесь відчуття близькости чи хоч трохи пов’язваного . Це їх головна зброя , спрямувати одну частину сталі , викуваної в одній кузні з иншою , проти цієї иншої , і знати як тяжко битися , коли кожен ся відчуває , що навіть гартування у нас однакове , … і лише нагострені ми по-різному . Мусимо , але ж не годиться вбивати свій нарід навіть , якщо він йде в бій за всепоглинаючу темряву . Не годиться навіть , якщо забув хто він є . Забув хто вбив його батьків , і позбавив його ж його життя . Забув , все що виплекав він за час своїх випробувань . Не годиться вбивати того , хто вже мертвий … Але вони ніколи самі не згадають втраченого , як не відновиться самостійно розбомбований Хрещатик . Не прийдуть вже ніколи до тіл своїх ті загублені душі , яких прирекли на на сирітство без дому на жодному краї світу , на вічне відділення їх від життя того тіла …
- О господи , це підстава ! …
…Навмисне вполювати нас , як дичину , нещадячи наживу , зроблену з нас самих же , …
- … Їх більше , он їхні сили , за пагорбом , маскувалися поміж дерев !
Стою я сам , і йде на мене військо живих мерців . Такі ж маловіддільні від трупів вони , як неначе вчора вперше постав людський рід з темряви небуття , неначе не було ні предтеч у нас , ані предметів сорому чи пихи .
І вся ця трупарня пре на мене з небаченим натягом , в поступу своєму позначаючи лише впевненість і бажання стерти мою точку за те , що в ній є те , що ними заперечується , за те , що визнаю свою ненайпершість на цьому світі , бажання навчившись на тому , що було до мене , будувати те , що буде після , хотіти перенести в те «після» щось із свого «до» ... Але немає в мене "після" .
ID:
176346
Рубрика: Проза
дата надходження: 09.03.2010 16:20:14
© дата внесення змiн: 09.03.2010 16:20:14
автор: Лемко Сом
Вкажіть причину вашої скарги
|
дуже сумно
