КОРЕНІ.
Рослини сплітаються корінцями
десь глибоко під землею.
Тихо там і спокійно.
Напевне ніхто не вгадає,
дивлячись на крони дерев -
різних і самотніх-
як сильно і як на довго
зв’язані вузлами міцними.
Доля чи то фатум
пірнає у порожнечу свідомості,
щоб напувати соком пристрасті
кожну звивину заскорублого,
пригніченого темрявою,коріння.
Мов жилавий дріт,
п’яний електрикою кохання,
живить стовбур, гілки, листя...
Лише єдиного разу,
торкнувшись вітру,
спокусившись
завмирають крони навіть в негоду,
щоб не відірвати погляду.
Бо лише на мить зупиняється час,
аби двоє відчули пульсацію струму...
Торкнувшись дощу
їхні мокрі долоні пізнали
силу тяжіння...
Та тільки корені знають
як глибоко...
як на довго...
як сильно...
Очима цього не побачиш.
ого!
тонко підмічено 
