Білий рубцьований шлях відбивав погляди велетнів-ліхтарів. Морозне, ніби лікарняне повітря, хрипіло змерзлою собакою. По прозорим асфальтним слизням йшла маленька дівоча зграйка. Мов жовтенькі пухнасті качечки, ми обережно перебирали лапками, щоб ненароком не попсувати свою дівочу загадковість. Від нас віяло запахом цукерок, косметики і дівочого оптимізму. А падати не хотілось... Цокотіли підбори, в’язались розмови про дієти, одяг та Єсеніна, повільно розмотувався настрій дівочого товариства. А зима, ніби навмисне, скувала кригою всі дороги й доріжки, ніби навмисне, ламала наші нігті та каблучки. Все їй не подобалось, що нам не сидиться в дома, а хочеться танцювати. Нарешті веселим гамором ми впізнали своє королівство, де ми щасливі повноправні володарки. Обійшлись ми малими жертвами, і все пророкувало гарний настрій. Але думка про те, що потрібно дійти і назад додому(!), застигла загадкою на рум’яних запашілих обличчях. А падати не хотілось...