Втекла б…
Сховалася б від болю,
що в тілі журно плачем стугонить.
Куди? Куди втекти?
Навколо воля заполонила безпорадний світ…
Той біль…
Зринає вмить перед очима
покинуте й розтоптане дитя.
Не я в незриме царство допустила
зустрічних подорожніх.
Ні, не я…
Душа привітно двері відчиняла,
бо вірила…у кожного із них.
Та все ж… тремтіла в страхові ,
бо знала: розтане марево тремке,
як сніг.
Пройдуть… Як у нічному небі зорі,
Іще раз зблиснувши, осяють путь
й впадуть у серця неспокійне море...
Нещадні хвилі берег роздеруть :
кров’ю омиють рани й поховають зірниць
тих пил у вирі днів стрімких .
В грозу пилинки вітром підіймає Творець,
освітлює мій небосхил.
Й тоді, у миті щастя за минулим,
в хвилини туги, болю, чистоти…
В ту мить із вдячністю в душі…
живу я. Хоч в тілі плачем серце стугонить…
