І хотіла приміряти крила
Білі-білі, як лебедів морок,
Ніжні-ніжні, мов пух тополиний,
А на сонці - як вітер прозорі...
І хотіла приміряти щастя
Тепле-тепле, омріяне з віком...
І хотіла минути напасті,
А сховатись за Тим Чоловіком...
І летіло... Життя так летіло,
Не збагнула, що сталось з тобою,-
Ніби тихо, і все, що хотіла,
І кохання, і ви, ніби, двоє,
Ніби тепло, надійно та... сумно...
Чомусь сумно ставало щоразу...
А всередині - вітер потужний
Підіймався із болю й відрази.
І хотіла приміряти крила
Чорні-чорні, як попіл поно'чі...
І ставало у них дещо дивно:
І зникали ті сльози дівочі,
І зникав легкий сум про колишнє,
І зникала вся ти, що... несправжня?..
Загорнулась у теплі та ніжні,
Розгорнула вже й плечі поважно,
Прямувала, що всі озирались,
Зникло все в чорних сутінках тіні...
А вночі, коли крила знімала,
Оглядала розірвані стіни
І... хотіла приміряти знову:
Білі-білі, як лебедів морок,
Ніжні-ніжні, мов пух тополиний,
А на сонці - як вітер прозорі...
І хотіла пірнути у щастя
Тепле-тепле, омріяне з віком...
І хотіла минути напасті,
І сховатись за Ним...Чоловіком...