Осипались ілюзії.
Кістляві руки-віти до неба тягнуться,
Вимолюючи прощу.
Змиритися?
Четверте дно пробити?
Глибини слухати?
Сховають води товщі
Від звуків,
Від гріхів,
Від кольорів.
Увірувати у наріжний камінь?
Зажати пористість,
Спектися чорноти,
І вже алмаз кидає в світ цунамі,
В незмінність, де шакали, криси і кроти,
І де дерева тягнуть в небо віти
В проханні світла для душевнохворих…
Як цю хмільну реальність не любити,
Де сам будуєш своє щастя й горе.
