Жив-був хлопчик.
З часом він виріс у великого дядька з вусами.
Кожної неділі він малював якийсь плакат, виходив з ним на площу й демонстрував усім навкруги.
Написи на плакатах були різні, але завжди про жінок.
Наприклад, "Жінки - зрадниці".
Або "Жінки в усьому винні".
Або "Всі жінки - відьми".
Багато людей проходили повз і читали ці написи. Хтось співчував дядькові. Хтось погоджувався з його твердженнями. Хтось глузував.
Глузували переважно жінки. Це, мабуть, не дивно, адже, по-перше, кому подобається, коли про нього пишуть погане? І по-друге, що ж це за чоловік, якщо в усіх бідах постійно винуватить жінок?
Дехто радив дядькові змінити тему, або віднести до психолога свою образу на жінок.
Власне, дядько й сам був психологом, але не вважав, що з ним щось не так.
А десь всередині нього й досі жив маленький хлопчик, якого колись давно образила мама. Дуже сильно образила.
Ви, напевно, знаєте, що для немовляти мама - це увесь світ. Для маленької дитини мама і тато - боги.
З віком діти починають бачити у мамі жінку, і для хлопця його мама - перша жінка в його житті. Перший досвід стосунків із жінкою.
У нашого героя цей досвід був болючим. Якось все у нього в голові перемішалося, й вийшло: якщо мама погана, то й усі жінки теж. І кожного разу, виходячи на площу з плакатом, він чув глузування, і це підтримувало його світогляд - всі жінки дійсно погані. А якщо жінки погані і в усьому винні, то для рівноваги - чоловіки хороші і ні в чому не винні, навіть у власних проблемах. Так працює психіка, бо їй потрібна рівновага.
І багато чоловіків співчували дядькові, підтримували його. І можна було б давно вже заспокоїтися, але він продовжував виходити на площу з плакатами.
Тому що насправді...
...насправді ж то не дорослий чоловік демонстрував плакати... то маленький хлопчик таким чином кричав: "Допоможіть мені!"
Він благав про допомогу, бо не міг впоратися зі своєю болючою образою.
Але його ніхто не чув.
Навіть той дядько з вусами.