Сьогодні День Народження черговий,
І лиш тебе собі прошу у долі,
І згадую найкращі тії дні,
Коли з тобою разом ми були,
Як я тобі носила "Пепсі" у стакані,
Як пили віскі та коньяк й не були п'яні.
Як ти мене собі посадив на коліна,
І як колись сказав, яка ж я ще дитина,
Як під дощем летіли Броварським проспектом,
І як займались не одним проєктом,
Як скрізь виходили ми переможцями з тобою,
А я дивилася на тебе й мріяла зайнятися любов'ю.
Як ти, блін, приручив мене, немов собаку,
І фотку показав свою у фраку,
Як я тобі повірила і вірю до сих пір,
Як до сьогодні прошу: "Й ти мені повір",
Як ти мене просив своїм зайнятись пресом,
І як тоді ми ледь не зайнялися сексом,
Як я в житті влюбилась вперше і востаннє
І зрозуміла, що таке кохання.
Як ти начив мене всьому-всьому:
Боротись, програвати, бути одному,
Сміятись, жартувати, обирати,
Кохати, жити, помирати, воскресати.
Я люблю так тебе, що боляче й донині,
Любов - у кожній сліз краплині,
Та знаєш, ти зробив мене сильніше,
Ніхто й ніколи не образить мене більше,
Бо всі вони лиш кошенята проти тебе,
І гірш не зробить навіть Небо.
Ти знаєш, я сумую за тобою,
Моє життя давно вже стало грою,
За ці останні роки три, здається,
Лиш пару епізодів зачепили серце:
Війна і біль за Україну, -
Як треба, то за неї я загину,
Це страшно, боляче і сумно,
І більше говорити - нерозумно.
Ще на роботі є одна-єдина та її понти,
До неї не під'їдеш на кривій козі,
Й посада в неї та, з якої починав і ти,
І це лиш може мене з розуму звести.
А ще ті очі сині-сині, підведені й бездонні,
І щось таке є в ній, немов давно знайомі,
Але не довіряє і не дружить,
А я усе дивлюсь, як вона очі мружить.
Не хоче не курити, ні на каву,
І говорити згодна лиш по справам.
А що до решти, так, по-суті,
Ти знаєш, пізнається все у скруті:
Я вже дізналася, що значить мати все,
Коли у тебе вже все є, й не треба ще,
Я так наїлася грошей, що вже достатньо,
Ти був правий - це не останні,
Автівки, сигарети, елітний алкоголь,
Круті посади - а емоцій ноль.
Квартири дорогі, приватні ті будинки,
І "Лакшері-життя" - немов з картинки,
Та знаєш, все частіше і частіше,
Я згадую, як слухали ми тишу,
І ти ділив по-братський свій обід,
А як на Ланосі підвіз мене додому, - заздрив мій сусід.
Як ми додому їздили метро,
І гуглили, як розтаможити авто,
Як куртку шкіряну ми просто склеїли і все,
І я могла пройти десь тридцять кілометрів по шосе,
І як у мене був лише один рюкзак і кеди,
А зараз їх у п'ять раз більше, аніж треба,
Як було одночасно просто й складно,
А це нове життя таке нещадне...
Про що іще сьогодні написать
Тобі й сама уже не знаю,
Неначе вже й не двадцять п'ять,
А вже на пенсію чекаю,
Жартую звісно, хоча йду
Ледь-ледь переставляю ноги,
Немов на тонкому льоду,
Не розбираючи дороги.
Роботи є багато, як завжди,
І телефон червоний від дзвінків,
Я згадую й кажу собі: "Зажди,
Ти не прийшов, бо сам так захотів".
Я вже не горда, як була тоді,
А так хотілося б вернутися туди,
Де ще всміхалася на усі тридцять два,
Де відчувала, що я в світі не сама,
Де було просто, чітко й зрозуміло,
І, якось, я робила, що хотіла...
А зараз я не горда, не свята,
Проста, як двері, все та сама я,
Лиш очі дивляться не прямо - наче скрізь,
І час від часу відкривається поріз,
І, може, я колись зумію осягнути:
Ось є межа, її не перетнути,
Я маю відпустити й підкоритися,
І лиш тоді ти зможеш залишитися.
Ти знаєш, мені важко дуже йти,
Ти б знав, як мріяла все кинути й піти,
Але дивлюсь на твоє фото кожного я дня,
І наче віддаляється від мене та безодня.
Я, може, тільки зараз зрозуміла,
Що досі є сама, бо я так захотіла,
Як прокричала роки три тому:
"Тебе чекаю і відмовлю будь-кому".
Тебе чекаю. Особливо зараз,
Ти знаєш, мені теж дісталось,
Життя ніколи дуже легким не було,
Ну а останній рік це просто дно:
Війна. Війна. Війна. Проклята ця війна.
Ти віриш, я тобі заміну не знайшла.
Спілкуюсь з Ігорем, та не ревнуй, то друг і брат,
І на роботі ще є декілька дівчат...
А так... з роботи, - та й додому,
І так і не призналася нікому,
Що досі жду тебе й люблю,
І все, що там вготовано, терплю,
Що не здаюсь, хоча й не переможу,
Я просто роблю все, що можу,
Не вмерла, хоча досі не живу,
А просто так: сиджу, лежу, хожу,
А далі, наче в "Фактор-2",
Все так, як в пісні їх "Війна",
І наче треба вміти й програвати,
Але ж, не хочеться вмирати...
І як би не в'їбало те життя,
Ти, *** подиви, я ще жива!
02.04.2022 р., Київ
ID:
943841
ТИП: Поезія
СТИЛЬОВІ ЖАНРИ: Ліричний
ВИД ТВОРУ: Вірш
ТЕМАТИКА: Любовна та інтимна лірика
дата надходження: 02.04.2022 22:52:38
© дата внесення змiн: 02.04.2022 22:52:38
автор: Маргарита Мельничук
Вкажіть причину вашої скарги
|
